Після сильного обстрілу Степногірська Любов Дмитрівна з сім'єю виїхала до Степногірська. Після інсульту її пам'ять найкраще відтворює воєнні події

Я зі Степногірська. Мені 66 років. Здоров’я не дуже хороше, тому що обстріли позначилися на нервах. Ми вдома були до 11 квітня, і пережили все дуже тяжко. Там у мене родичі залишилися. Люди жаліються, що їм дуже складно. Прильоти бувають і розбито багато чого. 

З першого дня в нас почались обстріли. Усе горіло. Внуки зі мною жили. Рятували їх - бігали в бомбосховище. Зараз, як згадую, серце починає боліти. 

У першу чергу в нас не стало води, її підвозили. З продуктами не було так тяжко. Їх привозили, і в магазинах вони були. Газ у нас у балонах. А якщо пошкодять електрику, тоді ми страждаємо. 

Води досі немає. Її привозять, і люди тягають баклажками, відрами. А якщо це п’ятий поверх чи дев’ятий, то дуже тяжко. До пуття ні попрати, ні помитись.

Ми переїхали в Запоріжжя. Нам тут допомагають, і Фонд Ріната Ахметова також. Додому хочеться дуже. Операцію потрібно робити, а я морально ніяк не налаштуюсь, та й матеріально тяжко. Не знаю, що робити. Я в глухому куті. 

Тут спочатку племінниця нас прийняла. Знайшли квартиру й платимо тільки за комунальні послуги. Нас усе влаштовує. Дякую людям. Єдине погано, що не дома. 

Я після інсульту, і в мене пам'ять пропадає. Тільки обстріли згадуються. Поїде чоловік, подивиться – то в одному місці скла немає, то в іншому. Ми востаннє як їздили по теплі речі, то бачили, що вже в усьому під’їзді скла немає. Стріляють хоч і далеко, але все одно чути, і це дуже неприємно. Люди в нашому будинку живуть. Навіть із дітками. Троє діток, і нема куди виїхати. Запоріжжя вже також переповнене. Швидше б війна закінчилася. 

Ми зібралися їхати своєю машиною, тому що в нас із вечора дуже страшно було. Дочка була на роботі. Поряд із нами дитячий садочок, вона там працює. 

І коли гупнуло біля нашого будинку, вона перелякалась, бо нашого дому не видно було. Дочка прибігла і вся трусилась. А ми в цей час у коридорі були. Діти плакали, а вона кричала, що треба кудись тікати. 

Я сказала: «Куди ми будемо тікати, якщо снаряди літають біля нас? Пересидимо вдома». Ми пересиділи і зрозуміли, що потрібно швидко збирати речі. Відразу вранці виїхали. Їхати було страшно, але добрались благополучно. Добре, що є своя машина. Це нас і врятувало.

Ми папугу забрали в маленькій клітці, а кіт живе в гаражі. Чоловік туди щотижня їздить і годує його. Більше в нас нікого не було з домашніх улюбленців. 

Ми з усіма родичами спілкуємось. У мене є сестра в Москві, вона за нас переживає. І племінниця з племінником теж. Дзвонити вони не можуть, але пишуть. Одна дочка з нами разом із дітками. Вона без чоловіка. Нам допомагають. Ми зараз живемо від пенсії до пенсії. Точніше, виживаємо. А що зробиш? Чоловіку вже 70, він також хворіє, але ж далі жити потрібно. У мене надія є, що все закінчиться добре. Хотілося б швидше, але не виходить.