Ми з міста Марганець на Дніпропетровщині, що якраз навпроти Енергодара. У мене є чоловік і троє дітей: 13, 17 і 22 років. Жили, працювали, купили будинок. А  коли почалася війна, чоловік 3 березня пішов добровольцем, а ми залишилися. 

Перший день запам’ятався сильними вибухами. Спочатку ніхто нічого не зрозумів, а потім прилетіло прямо по місту, недалеко від нас. Це жахливо.

Роботу закрили, діти перейшли на онлайн навчання, потім в нас почалися масові обстріли. У нас дуже стріляли, й чоловік нас вивіз в Кіровоградську область, у місто Світловодськ. Так і живемо на зйомній квартирі. Працевлаштуватися не вдалося, бо місто маленьке, не дуже хочуть брати переселенців на роботу. Та і особливо місць для працевлаштування немає. Тому чекаємо, поки в нас у Марганці все наладиться, щоб повернутися додому.

Ми довго не могли спокійно спати. Коли приїхали, то як у під’їзді бахкали двері, діти довго здригалися від цього. Багато знайомих, яких я знала по роботі, - чоловіків, хлопців молодих, - загинули.

Коли ми приїхали у Світловодськ, нас добре прийняли, допомогли знайти квартиру. Люди усім допомагали: нам і холодильник дали, і посуд, і меблі. Ми ходили сітки плести, спілкувалися і з дівчатами - тут волонтери і смаколики хлопцям на фронт передають, і сушили супові набори, борщові набори, шкарпетки в’язали. Є хороші люди, які розуміють, що без цього – ніяк. Людяність все одно залишилась.

Хочу, щоб війна закінчилась, щоб повернулися всі додому, щоб ми повернулись до свого будинку. Щоб чоловіка додому відпустили, щоб всі разом дома побули, щоб всі знайомі повернулися.