Ми з Харкова, з району Салтівка – того, що з першого дня зазнав досить багато сильних обстрілів.  

Мабуть, через пластикові вікна, в мене спочатку нічого не було чутно. А потім вже було не тільки чутно, а й видно. Це був такий жах! Зараз я вважаю, що це - десь там, далеко, і мабуть, неправда. Мабуть, моїй підсвідомості так легше. 

Тоді одразу об’єднались сусіди. Зазвичай у багатоповерхівках люди не товаришують, просто вітаються - і все.  А тут, коли магазини позачинялись, то всі дев’ять поверхів якось пережили, бо ділились усім, в кого що було. Потім відключили світло, воду, газ виключили, бо поруч попали в газогінну трубу, і зв’язку мобільного також не було.

Коли полетіли літаки над будинком, у мене на восьмому поверсі було чутно, що будинок ходив ходором. Я зрозуміла, що це – все. Потрібно виїжджати.

4 березня ми виїхали з міста з волонтерами. Дай бог здоров’я цим хлопцям, які пригнали сюди гуманітарну допомогу, а назад вже забирали людей. 

Як тільки ми від’їхали з нашого району, в центрі було набагато тихіше. На вокзалі зібралось дуже багато людей. Кидали речі, і більшість забирала тварин. Я також з твариною їхала.

Ми дісталися до Кременчука, а звідтіля вже до Світловодська. Зараз плануємо їхати до Харкова, бо старша донька поступила - потрібно везти документи.  В нашій багатоповерхівці поставили вікна, тому розглядаємо можливість повернення, а поки живемо на два міста.

Мені дуже пощастило, нам зустрілися на шляху гарні люди. В Світловодську мешкаю, і досі сплачую тільки за комунальні послуги. Люди виїхали до Польщі, я їх до цього ніколи не бачила, але вони просто надали своє житло чужій родині. Сказали: «Живіть, скільки хочете, в холодильнику продукти беріть, там якісь запаси». 

Багато друзів поїхали за кордон і повертатися не будуть, але я здобула дуже багато товаришів по всій Україні, ми всі спілкуємось. Я прагну знаходити позитивні моменти, інакше не витримає психіка.

Хочу миру, щоб рідні були здорові та поруч, а все інше - то таке, то не важливо.