Самойлова Олександра, 10-а клас, Вінницький ліцей №4

Вчитель, що надихнув на написання — Джеджула Лариса Віталіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Четвер. Буденний прохолодний день. Все було як зазвичай: дім, школа, уроки та багато турбот. Якою ж я була тоді безтурботною та наївною. Та хіба лише я? Чи міг хтось передбачити, що 24. 02, стане не просто датою, а новою сторінкою нашого життя. Страх та розгубленість. Жорстокість та несправедливість. Надія, боротьба за виживання та безмежний розпач.

Так, війна — це найстрашніше, що може бути: зруйновані домівки, понівечені долі людей, а

найжахливіше — невідворотне: смерть найкращих, найрідніших, найвідважніших захисників, які могли б жити, виховувати дітей та будувати рідну країну.

Який невимовний жаль і біль…

Мої почуття та емоції, які я пережила 24 лютого, переслідують мене до сьогоднішнього дня. Я як зараз памʼятаю ті, мабуть, найстрашніші години в моєму житті. Насправді я сплю міцно, але після цієї ночі сон пропав. Я почула вибух, це було десь далеко, за містом, але звук був досить гучний. Я прокинулась і не зовсім зрозуміла, що трапилось. Йду на кухню, чую стривожені голоси занепокоєних батьків, які, побачивши мене, сказали: «У школу сьогодні ти не йдеш. Почалась війна». Чесно кажучи, я ще довго не могла прийти до тями і зрозуміти, про що вони говорять. Яка війна? Чому вона так близько? Що буде зі мною і з моїми рідними? Це були риторичні питання, відповіді на них ніхто не знає й досі.

Пройшов тиждень. Ми з батьками ще не зовсім сприйняли той факт, що дійсно розпочалась війна, що в один момент всіх друзів, всіх близьких людей може не стати, а ми залишимось одні, тому вирішили  поїхати за кордон. Тримали ми свою путь в Іспанію. Виїхали з України на початку березня, тоді на всіх трасах було неймовірно багато машин, всі їхали, тікали з рідних домівок у пошуках нових та безпечніших притулків. На самому початку нашої дороги ми не знали, де будем жити, в яких умовах та як, тому нас це надзвичайно бентежило.

Тільки уявіть собі: їхати в незрозумілому напрямку, подалі від Батьківщини, не знаючи нічого, нікого і навіть не здогадуючись, що нас очікує.

Якщо бути чесними, то ми готувались до гіршого, але нас опанували сумніви, переживання, сум та бентежні почуття. Їхали ми утрьох, я, тато та мама, так як братів і сестер в мене немає. Хотілось би сказати, звісно, що це був цікавий досвід, але, на жаль, це недоречно. Ми не слухали музику, не відпочивали, хоча їхали вперше на таку велику відстань у нікуди, розгубленість переповнювала нас.

Приїхавши до Іспанії, ми зрозуміли, що нам дійсно нема де жити, тому ми звернулись до однієї з благодійної організації, яка нам допомогла знайти житло. Але й навіть тут було не так все й легко, так як ми не знали мови. Добре, що в місті були знайомі, які допомогли нам написати заяви та оформити документи як біженці. Цілий день, до десятої вечора, ми гуляли по місту, схвильовано чекали на відповідь щодо наявності місць на житло. І тут несподівано дзвінок:

-Доброго вечора! Вам телефонує благодійна організація, це вам потрібно житло, ви біженці з України?

-Добрий вечір, так, це ми.

-Ви можете поселятись в готель за 20 кілометрів від міста, в якому ви подавали заявку.

-Серйозно? Дякуємо! 

Так і почалась історія мого нового життя за кордоном. Протягом шести місяців ми жили в різних готелях, там, де були такі ж самі людина, як ми — біженці з України.

Я ходила в різні школи, вчила мову та намагалась адаптуватись, але все рівно я ніяк не могла звикнути до того, що я не вдома, тому нарешті я прийшла до висновку, що в гостях добре, але вдома краще.  

Прожила в Іспанії я півтора роки, та рік тому повернулась в Україну. Єдине, що можу сказати, — це було найкращим рішенням в моєму житті. Я перегорнула нову сторінку, яка буде переможною. Я в цьому переконана!