Савчук Оксана, 2 курс, Луцький педагогічний коледж

Вчитель, що надихнув на написання — Бортнюк Тетяна Юріївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів. Тисяча днів, які назавжди змінили моє життя, життя моєї родини, життя всієї країни. Це був час випробувань, болю, втрат, але й водночас час незламності, єдності та надії. Коли пролунали перші постріли, я, як і мільйони українців, не могла уявити, що війна стане такою тривалою та руйнівною. Але життя піднесло нам цей суворий урок, який ми змушені тепер вивчати щодня.

Спочатку було здивування, нерозуміння, потім страх, а далі — прийняття нової реальності. Життя, яке ми знали раніше, тепер розпалося на шматки. Звичні речі — походи в школу, зустрічі з друзями, сімейні свята — відійшли на другий план. Натомість з’явилися тривожні ночі, повітряні тривоги. Пам’ятаю, як ми з родиною збирали найнеобхідніші речі і з неспокійним серцем думали, куди сховатись, коли загуде сирена. 

Вимикали все світло ввечері, сиділи при свічках, боялись голосно говорити та виходити на вулицю. Там, у темряві й тиші, ми слухали новини, молились, читали Біблію, намагалися підтримати один одного.

Війна змінила не тільки моє життя, а й мій світогляд. Я зрозуміла, що справжні цінності – це здоров’я, сім’я, свобода й життя. Раніше я не задумувалась про те, наскільки важливий мир. А тепер розумію, що мир – це найцінніший скарб, який можна мати.

До війни нечасто міркувала про мінливість людського життя та смерть. Та, звісно, з початком війни ти починаєш частіше про це думати, а коли втрачаєш близьких чи рідних людей – ще частіше. Місяць тому моя сім'я отримала жахливу звістку, яка сколихнула всю нашу родину.

Мій брат, який мав піти в довгоочікувану відпустку, підірвався на ворожій міні, коли їхав забирати поранених побратимів з полю бою.

З усіх, хто був у тій машині, йому дісталось найбільше. Ворог безжалісно наступав і нищив усе в ту ніч, тому мого пораненого брата не змогли зразу забрати з поля бою, це зробили лише через деякий час, коли ворожа навала трохи відступила.

Його одразу відправили в госпіталь з величезною кількістю осколкових ран та ногою, яка не переставала кровоточити і яку в результаті довелось ампутувати.

Ми надіялись, що він через деякий час прийде до тями й зможемо забрати його додому, та сталось зовсім не так… Його серце зупинилось, війна забрала у нас Сашка, мого любого брата. Словами не описати наш гострий і пронизливий біль утрати, який розбив наші серця на шматки та залишив кровоточиву рану, яка тепер залишиться з нами на все життя.

Пам'ятаю його посмішку, його жарти, його добрі очі.

Він завжди був для мене опорою й захисником. Пам’ятаю, як останній раз його обіймала. Якби ж я знала, що то був останній раз… Не вистачає сил, щоб оговтатись і повірити, що його немає з нами навіть після того, як бачила, що труну з його тілом опускають у землю. Я в розпачі від болю, туги й безсилля.

Ця пустота всередині нікуди не дівається й нічим не хоче заповнюватись, мені його не вистачає, я надзвичайно сумую.

Та незважаючи на все, я повинна бути сильною і продовжувати жити, адже знаю, що він би хотів цього. Сашко, як і багато інших, поклав свою душу й тіло за нашу свободу. Ми маємо цінувати цей подвиг й зробити так, щоб він не був марним.

Тисяча днів війни – це не просто цифра, це ціла епоха в історії нашої країни. Це час, який нас змінив, загартував і об’єднав. Я вірю, що Україна переможе і відродиться з попелу. Ми відбудуємо свою країну. Але найголовніше — ми збережемо у своїх серцях віру, надію й любов до України й пам'ять про тих, завдяки кому маємо можливість жити вільно і незалежно. Ми завжди будемо вдячні їм за їхню жертовність і відвагу.