Німець Поліна, 9-а клас, Пирятинський ліцей №6

Вчитель, що надихнув на написання — Федірко Світлана Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок 24 лютого був дуже страшним для всієї України і для моєї родини зокрема. Ще страшніше стало, коли на другий день війни татові принесли повістку. Страх, невідомість, мамині сльози і татова впевненість, що він там потрібний, він має захищати нас і всю Україну.

Коли мій тато пішов на війну, моє життя кардинально змінилося. Він завжди був тією людиною, яка підтримувала мене у всьому: навчанні, моєму захопленні, навіть у дрібних сімейних клопотах.

Тепер, коли він далеко, я відчуваю не лише його фізичну відсутність, але й нестача емоційної підтримки. Мені доводиться адаптуватися до нової реальності, у якій багато чого змінилося. Я розумію, що потрібно знайти сили, щоб не підвести себе і свою родину.

Перші тижні без тата були дуже важкими. Кожен день здавався нескінченно довгим, бо я звикла чути його голос та бачити його вдома. Відтоді все стало по-іншому.

Мама намагається підтримувати нас з сестрою і, попри свою втому, завжди усміхається, щоб ми не помічали її тривоги. Я бачу, як їй складно, тому намагаюся бути сильною, допомагаю більше у побуті.

Ці справи, які раніше здавалося, що виконувалися автоматично, тепер вимагають від мене зусиль. Я також намагаюся більше спілкуватися з старшою сестрою, бо бачу, що їй теж нелегко. Хочу, щоб ми разом переживали ці складні часи. Ми всі чекаємо татового повернення з нетерпінням.

До того, як тато пішов на війну, наше життя було спокійне та безтурботне. Ми всі разом проводили вихідні, їздили до бабусі в село, ходили на прогулянки у центр міста. Тато завжди мав час для нас, навіть після важкого робочого дня. Він був тим, хто допомагав мені з домашніми завданнями і завжди мав пораду для будь-якої життєвої ситуації. Я пам'ятаю, як ми разом грали в ігри, дивилися фільми або просто розмовляли про життя.

Його мудрі слова і настанови стали ще важливішими для мене зараз, коли його немає поруч.

З війною до нас прийшли не лише відстань і страх, але й нове розуміння життя. Я почала більше цінувати прості речі, на які раніше не звертала увагу. Наприклад, звичайні сімейні вечори, коли ми всі разом сідали за стіл і обговорювали свій день. Тепер такі моменти здаються безцінними. Я згадую, як тато розповідав нам свої історії з дитинства, а ми сміялися та насолоджувалися його присутністю. Тато тепер, якщо є така можливість, спілкується з нами через відеозв'язок, але це не те саме, що відчувати його присутність поруч. Коли я бачу його через екран, серце переповнюється сумом, адже хочеться просто обійняти його.

Коли тато на завданні і по декілька днів не виходить на зв’язок — у нашому будинку наче все завмирає. Ми всі дуже хвилюємось, хоча розуміємо, що це є частиною його небезпечної роботи. Мама ходить сумна, а вечорами тихо плаче в подушку.

Телефонний дзвінок або повідомлення від тата вдихає життя в наш дім. Все відразу стає наче яскравіше, кольорове.

Моя мама змінилася теж. Вона стала більш відповідальною, хоча намагається не показувати, як їй важко без татової підтримки. Вона взяла на себе всі сімейні обов’язки і стала для мене прикладом справжньої жіночої сили та витримки. Вона говорить, що тато пішов боронити нашу країну, і що ми повинні бути гордими за нього. І я дійсно пишаюся, але водночас відчуваю страх і тривогу за його життя. Кожен день я молюся за нього і чекаю на день, коли він повернеться додому.

Тато завжди був моїм героєм, але тепер я розумію це глибше. Він пішов на війну не тільки заради нас, а й заради всіх людей, яких любить. Його вчинок став для мене уроком справжньої відданості та мужності. Я почала більше замислюватися про те, що таке патріотизм і як важливо бути готовим захищати свої цінності. Мій тато показав мені, що справжня сила полягає не тільки в фізичній витривалості, але й у здатності залишатися вірним своїм принципам навіть у найскладніших умовах.

Тепер я відчуваю, що зростаю швидше, ніж раніше. Відповідальність, яку взяла на себе моя родина, також лягла і на мої плечі. Я намагаюся добре вчитися, допомагати мамі та сестрі. Ми всі разом намагаємося бути сильними, щоб, коли тато повернеться, він побачив, що ми гідно пройшли цей складний період. І я вірю, що це лише тимчасові труднощі, які зроблять нас ще ближчими, ще ріднішими.

Я часто згадую про ті моменти, коли ми разом проводили час на природі, і мрію про день, коли ми знову будемо разом. Це очікування робить мене сильнішою, бо я знаю, що тато повернеться. Він обіцяв, і я вірю в його обіцянку. Я сподіваюся, що коли він повернеться, наше життя знову стане таким же щасливим і повноцінним, як раніше. Це віра у його повернення дає мені сили у важкі часи. Я знаю, що разом ми зможемо подолати все. Вірю, що зовсім скоро настане мир і перемога нашої незламної України.