Ми живемо у Слов’янську. В моєї доньки якраз 24 лютого день народження. От вона й говорить, що якраз відмітила - це буде для нас незабутній день. Зранку вже почули вибухи, і телевізор працював, і люди обговорювали - звідусіль дізналися відразу про широкомасштабну війну.

Діти жили на Артема, а там почало прилітати, почалися вибухи, а в них дитина маленька, їй було страшно. Вони наважилися їхати, а без мене – нікуди, тільки зі мною. Забрали мене і поїхали.

Онук нас віз на своїй машині. До Дніпра ми 12 годин їхали. Мені було погано, я взагалі дорогу погано витримую. У Дніпрі нас поселили в школі, щоб ми переночували, бо була комендантська година. На ранок далі поїхали - вже там поруч Полтавська область. 

Туди поїхали друзі онука, а він працює машиністом на залізниці. Там нам вже знайшли хатку, так що ми їхали туди, де було вже житло.

Телевізор як дивлюся, волосся підіймається. Як росіяни катували людей - це було страшно, очі розширювалися. Росіяни вже гірше німців. Ці всі вибухи, відношення до людей - це дуже страшно.

Але додому сильно нам хотілось, і ми через півтора року повернулись. Приїхали, а тут вже і трава по пояс в дворі. В хату зайшли - там також потрібно то те, то те. Ну дуже, дуже додому хочеться. Вже як буде – може, як щось страшне буде далі, то тоді знову поїдемо, а так - поки що дома. Не знаємо, що буде завтра.

Ми всі хочемо жити вдома в Україні, за кордон не хочемо їхати. Я говорила з багатьма людьми, які жили і в Німеччині, і в Америці, то краще чим в Україні немає. Чекаємо перемоги та й будемо тут відбудовувати. Хочемо вдома жити.