Тетяна Миколаївна втратила домівку і вдячна українським військовим, які евакуювали її разом з іншими мирними мешканцями з-під російських обстрілів

Мені 68 років. Я із села Верхнєкам’янське Бахмутського району. Наш будинок розбили 9 травня. Нас вивозили військові. Зараз живемо у Полтаві. Тяжко жити, якщо немає нічого свого. Квартири дорогі. Якось виживаємо. Дочка працює на двох роботах, а я з онуками. 

Були такі обстріли, що неможливо. Військові їхали по селу двома автобусами. Бігли по дворах і кричали: «Евакуація!» Ми тоді зрозуміли, що люди всі виїжджають на своїх авто. А я жила одна, то погодилась із хлопцями виїхати автобусом. Нас багато виїжджало. Складали цілі списки. Нас вивозили до Бахмута, а звідти далі везли. Потихеньку привезли нас у Полтаву. 

Нас обстрілювали, але ми сиділи у погребі. Я з сусідом Іваном сиділа. Його, на жаль, вже немає в живих, помер. Ми сиділи у нього в погребі. Зрідка виглядали, воно все навколо блимало. Думали, що так буде, як у 2014 році. Тоді нас минуло. А зараз не обминуло. 

Чуємо: поряд горить будинок. А там, через дорогу, другий горить. Так ми зрозуміли, що це вже все. Прийшло до нас. З нашого села багато хлопців пішли на війну, в тероборону. 

Тоді вже, як трохи притихло, 9 травня минулого року десь годині о десятій, мабуть, я кажу: «Піду подивлюсь, що ж там з моєю хатою». А Іван кричить: «Не ходи! Можливо, там залишились якісь осколки чи міни». Я все рівно ж пішла.  

Дивлюся – все розбите. Вікна повилітали, кролятники розбиті. Ходжу по дворі, розгубилась, розхвилювалась. Не знаю, що робити, як далі жити. А чую, що ходять по дворах наші хлопці й кричать: «Бігом, бігом, беріть речі, документи і ми вас вивеземо!» Я ухватила сумку, документи. Накинула халат. У тапках і халаті - у чому була, у тому і вискочила. Нічого не взяла. Дуже шкода всього. Дуже важко за все це переживати тут. Але треба якось виживати. 

Шокувало, що розбили будинок. Я жила одна. І вже будинку не так жаль, як шкода фото. Там - усе життя, як то кажуть. І діти, і онуки усі там повиростали. Мені вже 68 років, не молода. Хотілось би померти вдома. А там - не знаю, як буде далі. 

Приїхала у Полтаву – операція одна, друга. А воно все ж грошей великих коштує. Нікого не хвилює, де їх брати. Виживаємо на пенсію. 

Невістка в Лисичанську, але там вже були росіяни. Вже вони до мене сюди не могли виїхати. А у Полтаві у мене дочка колись жила і навчалась. То так ми сюди і приїхали. Знімаємо квартиру. Якби не брали такі великі суми з а житло! Ціни космічні. 

Послухаю зараз, як у небезпечні райони приїжджають, людей вмовляють, щоб вони виїжджали. Адже це теж чиїсь діти, за ними теж матері плачуть. А вони ще й упираються. То будинок вона береже, то ще щось. Що берегти? 

У мене теж онук воює. Знаєте, як шкода? Шкода всіх дітей. Якась така війна. Я не знаю, кому вона потрібна. Діти ті бідні, переживаєш за них, плачеш. Моя дочка вже усі фото, що були у телефоні, видалила. І будинок розбитий. Ми не знаємо, чи взагалі воно буде наше. Там поряд Лисичанськ. Нафтопереробний завод у нас там так горів, що дихати було неможливо, усе чорне стояло. До чого вертатись, як? І тут немає просвіту. Хто нам дасть те житло? Ніхто. Пропонують у селах. Їздили дивитись - будинки старі, потрібно топити дровами. 

Двоє моїх онуків навчаються, дочці потрібна якась робота, щоб було за що жити. Дуже тяжко. У нас таке було гарне село, вулиці освітлювались, були зупинки. Фермери допомагали. Тільки жити. І за одну хвилину ми залишились бомжами.  І нічого не поробиш. Хочу, щоб був мир і щоб усі матері зустрілись зі своїми дітьми, онуками. Щоб це була радість.