Наталія Василівна згадує, як бігли в підвал під обстрілами. Довелося поїхати в столицю, а потім повернулися та виживали в найважчих умовах.

Ми були вдома в перший день війни. Початок був несподіваним. Стою біля вікна, розмовляю з племінником – і раптом почалися незрозумілі вибухи, мені здалося, з літаків стріляють. Прибігає чоловік (він сидів на вулиці з чоловіками) і кричить: «Пішли в підвал!»

Прибігає чоловік і кричить: «Пішли в підвал!

Підвал знаходиться під будинком, у нас двоповерхові будинки, і під будинком вугільні сараї. Уже чоловіки зрозуміли, побігли туди, я теж все кинула – уламки летіли. Але ми неправильно зробили: а раптом в небі був розрив, нас би на місці і вбило. Але обійшлося.

Потім почалося безгрошів’я, магазини тоді не працювали, не було нічого. Проводи побило, ми готували їжу на вогнищі. Як починався обстріл, тікали в підвал. Ми намагаємося особливо не згадувати ці дні.

Одного «прекрасного дня» бачимо, що нічого не закінчується, наше селище б’ють і б’ють. Ми вже жили в Бабівці. До цього ми терпіли-терпіли, потім у серпні пішли в Бабівку жити. Але там вдарили якраз біля магазину, а ми поруч жили. Справа була до зими, ми зібрали речі, приїхали до Києва і там жили у родичів, а потім квартиру знімали. У 2016 році повернулися сюди.

Деякі не отримували пенсію і зарплату, ділитися доводилося з людьми. Вода, напевно, теж перебита була десь. Ми живемо в місцевості, де недалеко поля, городи. У нас водокачка, там і дотепер вода біжить, люди поливають городи. Але тоді і світло уламками побило, і води не було, ходили до криниць від селища, це далеченько.