Десь числа 13 або 14 травня 2014 го нам різко довелося все кидати і бігом їхати. Ми їхали на таксі, тому що була поламана наша машина. Залишили все в будинку, взяли з собою тільки необхідні речі. Ми переїхали до родичів у село Павлівку Донецької області. Там не було військових дій. Найбільш постраждалою була Волноваха. Якраз ми застали той час, коли там розстріляли вертоліт.

Ми зрозуміли, що все змінюється, коли тільки починалося, коли бігали і розкидали по вулицях листівки. Стало ясно, що нічого доброго не буде.

Коли були бойові дії, діти перебували в підвалі у мами. Коли ми приїхали з Павлівки, начебто все заспокоїлося, але не було ні світла, ні води. А потім як почалося вночі!

Пам'ятаю, як одного разу мій брат Славік каже: «Пішли, збігаємо швидко». Ми пішли і дивимося, як летить снаряд. Я кажу: «Слава, який дивитися, пішли швидше!» А він: «Дивись-дивись, в посадку впаде». Будинок трохи постраждав, але нам поміняли дах і поставили вікна.

Якось моя старша донька Даша (ми переїхали в Новогродівку, коли вона була в другому класі) в травні йшла додому зі школи і почалася гроза. Боже, як вона бігла додому і кричала: «Мама, там стріляють!»

Мрію, щоб це закінчилося. Це найважливіше.

Звісно змінилось ставлення до життя. Тепер зрозуміло, хто є хто.

Дівчата ходять до шкільного психолога, спілкуються. А я сама собі психіатр, дивишся і думаєш: «У тебе є чоловік, сім'я, будинок, їжа, машина. Що ще в житті треба? » Ну, гаразд, стріляють...

У Новогродівці ми отримували гуманітарну допомогу. Вона зіграла тоді дуже важливу роль для нас. Чоловік влаштувався на роботу, але були проблеми з виплатою зарплати. І тоді продукти харчування важливу роль відігравали для нас. Нам давали і продуктові набори, і дитяче харчування. Тоді це дуже допомагало нам виживати. Найбільше допомагав Фонд Ріната Ахметова. Знаю, що тут, в місті все отримували цю допомогу.