Моя дружина лежала в інфекційному відділенні на лівому березі з піврічною донькою з ковідом. Вона подзвонила і сказала, що лікарі кудись зникли після того, як почало гупати, а відділення зачинене. Ось так мені перший день війни запам’ятався.

3 березня, коли вимкнули зв'язок, світло, газ, місто опинилося в облозі. У магазинах уже нічого не було, і якби не запаси і не друзі, які нам допомогли виїхати, то, мабуть, ми зіткнулися б із катастрофою. 

Ми евакуювались із дружиною і двома дітьми, старшій дитині було чотири роки. Ще й кішку забрали. Дуже було важко. Але нам дуже пощастило, бо протягом усієї дороги нам допомагали люди. Черкаси ми обрали, тому що нас сюди покликали друзі. Вони взагалі-то з Харкова, були в родичів у Черкасах, і ми сюди приїхали.

Шокувало, що у ХХІ сторіччі люди поводяться, наче в кам’яну добу, тільки в них «палиці» дужче гупають, і страждає багато людей.

Ми з батьками дружини і з моїми не можемо побачитися, бо всі перебувають хтозна-де. Друзі роз’їхалися, багато хто виїхав за кордон.

Звісно, хотілося б бачити вільну країну без війни. Дуже хотілося б, щоб зникла корупція, але зараз дивлюся навкруги і сумніваюся, що це можливо найближчим часом.