Ситенко Микита, 9 клас, Новов'язівський ліцей Юр'ївської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Погорелова Ольга Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Багато людей бачили її в кіно, але війна, яка йде зараз на сході України, дуже-дуже сильно відрізняється від фільмів. І мені довелося побачити цю відміність навласні очі.

24 лютого 2022 року десь о четвертій ранку я прокинувся від свисту ракет, вертольотів та вибухів . Напівсонного мене стягнув з ліжка батько і голосно сказав: -У підвал! У підвал! Бігом у підвал!  Одягаючись на ходу, ми із сім’єю бігли туди. Кожен день було чути лише голосні звуки нестихаючих сирен, вибухів та прильотів, які були все ближче і ближче до нашого дому.

В таких умовах ми прожили три місяці, а потім виїхали, але не всі - тато залишився, бо це його була ідея, щоб ми з братом і мамою виїхали у безпечне місце. Із сімейними сварками ми виїхали.

День нашої евакуації був на диво тихий, у цій тиші було щось не звичне: у повітрі начебто витали водночас страх, біль, горе, змирення з усім цим. Прощання із батьком було гірке, настільки гірке, як і розставання із домом .Все ж таки ми виїхали. Дорога тоді зайняла пів дня із зусіма зупинками, із-за хвилювань мене декілька разів знудило. Під вечір ми втрьох приїхали до Дніпра на автовокзал, там був тимчасовий центр пітримки біженців. Нас там нагодували і записали на потяг до Хмельницька. У потязі я спав солодко, як не спав за всі ті три місяці під обстрілами, лише одне недавало добре спати - думка про батька, як він там сам. Зранку ми вже були у Хмельницькому, де нас зустріла Леся Нікітюк. Три дні ми прожили у дитячому садочку, звідти ми поїхали до села під назвою Маліївці, там все літо жили у школі, потім у тому селі нам надали дім, у якому ми прожили до наступного літа.

Під кінець осені до нас приїхав тато, але довго він з нами не побув, майже одразу він пішов добровольцем воювати.

Десь у середині липня ми переїхали до села Троіцьке у Дніпропетровській області. У тому селі ми жили у родичів до весни, потім переїхали до села Новов’язівке у тій же області. Тут я з братом пішли у школу, я у дев’ятий клас, мій брат у сьомий, постійні тривоги змушують навчатись у бомбосховищі. Але тривоги мені вже не страшні, а навпаки почали дратувати мене.

Ці три роки були сумні та страшні, але вони мене не зламали й не зламають Україну.