Настич Гліб, 9 клас, Бердянська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №1 Бердянської міської ради Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Степченкова Олена Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я добре пам’ятаю той день, коли всі прокинулися від гуркоту, що пролунав у місті. Це був лютий 2022 року, тоді я не міг уявити, що колись у себе вдома відчую війну, навіть коли дивився репортажі новин з фронту. 24 лютого 2022 року стало великим випробуванням для нашої сім’ї. Мій тато – військовослужбовець. Після гучних вибухів у місті він відразу зібрав речі та вирушив до військової частини. Адже тоді всі військові стали на захист рідного краю.

Інколи з татом не було зв’язку, для нас це було нестерпно, адже ми не знали, чи він у безпеці.

27 лютого 2022 року дідусь та бабуся поїхали до Дніпра, щоб забрати мою тітку, яка вже змогла виїхати з Харкова. Я з мамою залишився вдома та з нетерпінням чекав на їх повернення. У цей день до нашого міста увійшли окупаційні війська. А ввечері мені зателефонувала бабуся й сказала, що їх у Запоріжжі на блокпосту не пустили до Бердянська. Вони повернулися назад до Дніпра. Спочатку життя було поділене на години: ранкове просинання в нових умовах, сирени, нескінченні дзвінки рідним. Уночі, під час нестерпних тривог, було найстрашніше.

Вдома ми жили два тижні. Коли в місті зник газ і жителі не могли обігрівати будинки та готувати їжу, через мороз та холод на вулиці, ми вимушені були переїхати до бабусиного будинку, де було пічне опалення.

У цей часу місті було дуже неспокійно: з’явилося багато окупантів, вулицями почали переганяти військову техніку. Щоб купити хліба, люди вимушені були зрання займати чергу на хлібокомбінаті, де постійно чергували загарбники з автоматами, для залякування мешканців. Коли зник мобільний зв'язок, ми відчули себе ізольованими від усього світу. Проте в нашому будинку на той час залишалася ще незаглушена мережа Інтернет, через що ми мали змогу зв’язатися з рідними. Але треба було йти додому, а це було вкрай небезпечно, тому ходили в різний час і не кожного дня, бо боялися натрапити на військовий патруль.

У якийсь момент, коли життя стало гнітючим, сусід познайомив нас з волонтерами Червоного хреста, які допомогли виїхати до Запоріжжя.

Ми навіть не могли уявити, що дорога до обласного центру може бути такою довгою та небезпечною. Це була надзвичайно важка подорож. Нам довелося проїхали через 21 блокпост окупантів, на кожному з яких проводився обшук. Автобус потрапив навіть під обстріл. У кожного був страх та надія, що скоро всі дістануться безпечного місця. Проїхавши ще декілька кілометрів нас знову зупинили. Усі були дуже налякані. Відкрилися двері автобусу, і ми почули найрідніші слова: «Доброго дня! Слава Україні!». Це були наші військові! Усі пасажири розплакалися та дякували нашим захисникам. Оборонці побажали нам щасливої дороги й ми відправилися далі. Приїхавши до Запоріжжя, відразу зателефонували рідним, бо розуміли, що вони хвилювалися за нас.

Відчути, що ти в безпеці – це надзвичайне відчуття, адже проведений в окупації час був дуже нестерпним.

Вже наступного дня вся родина зібралася разом у Запоріжжі. Навіть тато знайшов змогу приїхати до нас на годину. Він дуже хвилювався за нас і радів, що ми змогли виїхати.

Восени, під час масованого обстрілу наша сім’я була вимушена поїхати із Запоріжжя до родичів у Черкаси. Ця «коротка» подорож тривала декілька місяців. У той час було справжнє відчуття безпеки, на тлі обстрілів на сході. Проте ми були вимушені повернутися назад. І тепер живемо й продовжуємо нашу боротьбу в місті Запоріжжі.

У перші місяці повномасштабного вторгнення ми рахували кожен день тривалості цього пекла, але зараз настає вже тисячний день… і люди звикають, і все менше звертають увагу на навколишнє.

Хоча справа кожного з вірою в перемогу докладати свої зусилля в національну боротьбу з ворогом. Я впевнений, що ми всі знову згуртуємось і Україна переможе в цій клятій війні!