Войтенко Марина

ДПТНЗ "Куликівський професійний аграрний ліцей"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Герасименко Тетяна Іванівна

Як почалася війна...

“Я не люблю війну, тому що з дитинства боюся стрільби. Мені було всього три роки, але я її добре пам'ятаю. Пам'ятаю, як німці давали дітям шоколад. Як попереджали: ”Зараз тут почнеться битва, йдіть з будинків”. І тепер все життя мене переслідує страх. Цей страх іноді змушував мене битися, йти проти великих людей. Можливо, саме через нього я пішов у кіно. Адже в кіно ти легко можеш сховатися - це не ти, це завжди хтось інший”, - розповідав зі страхом на обличчі, український актор Богдан Ступка. Як би я хотіла, щоб усе, що відбувається нині у моїй країні, зі мною та моїми співвітчизниками,  було страшним кіно або жахливим сном. Але, на жаль, це страшна сторінка українського народу та мого життя. Це страшна реальність…

Ранок… Зимовий ранок… 24 лютого 2022 року, майже о четвертій ранку сталася страшна подія, яка сколихнула всю Україну. Прокинувшись від маминого крику, я оторопіла, у мене все перевернулось у голові від страшного вигуку: ”Війна!” Що робити?Як діяти? Стрес. Паніка…

Я дуже добре пам'ятаю цей ранок, який закарбувався у пам'яті кожного українця на віки. Сталися перші вибухи у Києві, Дніпрі, Луцьку. Розпочався наступ з росії та окупованого Криму на наші міста: Суми, Чернігів, Житомир, Херсон. І це був лише початок сатанинського плану шизофреніка путіна…

Хто б міг подумати, що у ХХІ столітті, у епоху нанотехнологій, спроб поселитися на Марсі, може розпочатися війна. Ненавиджу війну. Кляті загарбники: вбивають та гвалтують наших маленьких діток, жінок, чоловіків та літніх людей. Від цього лиха у мене крається серце. Вони руйнують: наші будинки, школи, лікарні, університети та храми - усе, що дороге нашим серцям. Окуповують наші міста та не дають дозволу ввозити ліки, продукти, гуманітарну допомогу тим людям, які залишилися без світла, води, тепла, без продуктів харчування та ліків.

Жахливим підтвердженням звірства окупантів стала подія 9 березня, коли російські військові навмисно розбомбили пологовий будинок та лікарню у Маріуполі. У результаті цих обстрілів загинуло багато невинних жінок, лікарів та новонароджених янгеликів, які тільки з'явилися на світ. Світлина цієї страшної події облетіла весь Всесвіт. Це просто звірство! Це нелюди! Іншими словами я не можу їх називати. Куди не ступить нога “кацапів”, всюди звірство, грабунки, згвалтування, катування. Боже, покарай!

Я вірю, що скоро закінчиться війна. І знову ми повернемось до нормального життя. Ми повернемося у ліцей на навчання, зустрінемося зі своїми друзями та улюбленими викладачами. У нашій державі запанує мир та щастя. Бо українці - це нація дружня, відважна, терпляча та вільна. І кожен громадянин України робить свій внесок у боротьбі з ворогом.

У нашій країні є багато героїв, які назавжди увійдуть у світову  історію. Це “Привид Києва”, який за перші тижні повномасштабного вторгнення збив понад 70 ворожих літаків. Бабуся, котра отруїла десятки орків, нагодувавши “смачними пиріжками”. Дідусь з Буковини, який продав своє помешкання та віддав усі збереження та  отримані від продажу кошти на потреби ЗСУ (100 тисяч гривень та 10 тисяч доларів). Діти -волонтери зовсім вражають, їхні вчинки беруть за живе. Таких героїв у нашій країні є безліч, не вистачить і дня, щоб усіх перелічити. Патріотизм, незламна сила духу, сміливість - це риси характеру, які притаманні нашим прикордонникам на острові Зміїний, яких ворог змушував здатися. А ті відповіли: "рускій воєнний корабль іди …”, ці слова стали гаслом у цій кривавій війні.

Боже, врятуй, зупини війну, допоможи! Не забуду, не пробачу загарбникам. Війна…Просто слово, п'ять літер. А скільки болю, гіркоти, самотності і смерті несе в собі воно. Одночасно тут і патріотизм, і героїзм, і відважність, і мужність, але все ж таки просякнуті кров'ю, болем, слізьми. Вірю, молюся! Вистоїмо! Перемога за нами! Україна понад усе! Низький уклін і шана  кожному героєві.