Ми з чоловіком і правнуком весь час були тут, у Галіциновому. Мені 75 років, чоловікові - 78.

Онучка привезла до нас дітей у четвер вранці. Зайшли у двір і кажуть: «Бабусю, війна почалась». Ми всі перелякались, було дуже страшно. У нас сильно гриміло. Тут поряд Берислав, і росіяни зайшли туди. Нам  було тут дуже тяжко. Ми в підвалах сиділи, і це запам'ятали навіть діти маленькі, як це все було. Було дуже страшно, коли гриміло, коли літали тут снаряди, аж увесь дім тремтів. 

Наш правнук маленький кричав: «Бабуся, бабуся, швиденько в хату, тривога, стріляють!» Бідні діти, перший раз їх випустили у двір аж у квітні, щоб хоч трішки повітрям подихали, бо сиділи то в хаті, то в підвалі.

Ліки, які ми постійно приймаємо, ми завжди купуємо із запасом, тож вони в нас були. Вода у нас своя. Потім нам почали давати продукти, пайки привозили.

Люди виїздили і тікали, а ми сиділи тут, тому що куди нам було їхати. Щоб їхати, потрібні були гроші, а ми живемо на одну пенсію. У нас немає ніяких доходів. Донька працює в лікарні, онучка працює в лікарні, і ніхто нікуди не виїздив. Зять ремонтує військову техніку, допомагає, хлопці до нього увесь час приїздять. Двоє онуків воюють.

Дуже хотілося, щоб скоріше війна закінчилась, але дуже слабо в це віриться. Ми вже пожили, побачили. Хочеться, щоб процвітала країна, щоб працювали заводи, щоб дітям була робота, щоб діти навчались, дорослі працювали. А як воно буде - побачимо.