Небесний Дмитро, 9 клас, Сокирянський ліцей Сокирянської міської ради Дністровського району Чернівецької області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Головачук Майя Антонівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Вже майже тисяча днів безжалісна війна забирає спокій і безтурботність у нашої України. Я — дитина України, яка переживає ці важкі часи, і моя історія є частиною тисяч інших подібних.

24 лютого 2022 року для сокирянців, як і для усіх українців, було шоком, несподіванкою. Ніхто до кінця не вірив, що це – війна.

Чоловіча частина населення м. Сокиряни виявила неабияку свідомість. Біля військомату вистроїлись черги. Хлопці розуміли те, що без них не буде України, громади та маленького та затишного містечка Сокиряни. За спиною кожного – сім’я, родина, мама, тато, діти.

Серед тих, рішучих, сміливих був і мій батько Іван Іванович.

Життя простого українського чоловіка йшло своїм шляхом. Чи відчував себе українцем? Та, напевне, не задумувався над тим, бо з дитинства знав, що мешкає в Україні, рідна мова – українська.

24 лютого стало для мого батька показовим. Він остаточно переформатувався з хохла на українця.

Перші місяці, тижні війни були важкими. Тривожні дні, неспокійні ночі, адже наступу тоді чекали з території Придністров’я.

Тому споруджували блокпости. Вкопувались в землю, будували землянки, бліндажі. Батько згадує, що відпочивати приходилось всього кілька годин. Але допомагали місцеві жителі, які приносили їжу, дрова, засоби гігієни. А ще велика підтримка — це родина: дружина Катерина та я, його син Дмитро.

У березні 2022 року ситуація ускладнилась. Російські загарбники продовжували ведення повномасштабної збройної агресії проти нашої Держави. Тому допомога наших хлопців стала необхідною і на цьому напрямі. Пів сотні сокирянців, серед яких був і мій батько, відправили на Сіверщину.

Сумні шляхи, знищена техніка «орків». Все це побачив мій батько, який ще вчора вчителював.

Кожного дня, прокидаючись, я відчуваю страх і невідомість. Тому що все в нашому житті змінилося. Мій будинок, який раніше був затишним місцем для гри та навчання, тепер став притулком для біженців. Моя мати постійно дивиться новини, її обличчя стало серйознішим та стомленим. Я більше не чую веселі розмови сусідів у своєму дворі, адже багатьох із них тепер немає поряд з нами.

Школа, яку я завжди любив, перейшла на змішане навчання. Замість уроків у класі ми тепер навчаємося онлайн, але навіть це не завжди можливо через часті тривоги та відсутність електрики. Мені сильно бракує моїх друзів та вчителів.

Але найбільше мене хвилює те, що я не знаю, чи мій батько в безпеці.

Та не зважаючи на всі ці жахіття, я відчуваю гордість за свого батька, нашу країну і наших людей. Моя мама часто каже мені, що ми повинні бути сильними, як наші славетні предки. Я бачу, як вона допомагає волонтерам готувати їжу для військових, біженців і часто також долучаюсь, щоб хоч якось допомогти.

Тато часто не виходить на зв'язок, адже зараз він на передовій, всіма силами намагається захищати нашу державу. Він завжди каже мені: "Тримайся, синку, ми обов’язково переможемо".

Ці тисяча днів навчили мене цінувати прості радощі життя. Тепер я знаю, що значить мати теплий дім, їжу на столі та спокійні ночі. Я вірю, що одного дня наші вулиці знову наповняться сміхом дітей, а не звуками сирен.

Цей шлях війни зробив мене сильнішим. Я зрозумів, що ми — українці, непохитні у своїй волі та силі. І хоча попереду ще багато труднощів, я впевнений, що ми подолаємо всі перешкоди разом. Бо ми — одна велика родина, і наш дух не зламати.