Цільніцька Анастасія, КТГГ, м. Київ

Вчитель, що надихнув на написання есе — Кравцова Людмила Іванівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Україна — дім незламного та незалежного народу, чистого та світлого майбутнього, країна, велична своєю багатою історією, знаменита гарними краєвидами, родючими чорноземами, золотистою пшеницею та чистим небом. Українська солов’їна пісня, що лине з кожного куточка нашого краю, наче тихий вітерець у полі, впадає в душу та приносить теплі спогади минулого, а запах смачного борщу та маленькі шматочки чудово порізаного сала привертають увагу кожного, хто знає справжній смак домашнього тепла і затишку.

24 лютого 2022 року о 03:40 — це момент, що пам’ятає кожен українець як страшний сон, адже саме в цей час вдерлися ті, яких важко назвати людьми, ті, яким бажають смерті мільйонам українців, ті, які знову об’єднали наш народ в одну велику незламну сім’ю.

Сонце тільки вийшло з-за обрію, а ранок почався зі звуку вибухів, страху, болю, паніки та відчаю сотень українців. На той час мені було 13 років, і я навіть не усвідомлювала, що зіткнуся зі страхом війни — страхом втратити рідних, дім, усе, що є найдорожчим.

Коли я почула про початок повномасштабного вторгнення, в голові була лише одна думка: «Як мої родичі, друзі, вчителі — чи все з ними добре?» Зв’язок був слабкий, але, не втрачаючи надії, я все ж таки змогла додзвонитися бабусі. Саме з цього моменту паніка охопила всю родину. Українці масово виїжджали з Києва до західної частини країни, а наша сім’я вирішила залишитися.

Три-чотири місяці ми перебували в бомбосховищі — це було найбільше випробування в моєму житті.

Бо їшся заснути, бо кожну ніч ті кляті тварюки атакували, випускали ракети, звуки яких розносилися приміщенням укриття, а страх захоплював усіх одночасно. За цей час я розмалювала зошит повністю, писала багато листів нашим захисникам. Я вірю: ми — непереможна нація, а наші воїни, як леви на полі бою, нищать ворога.

Коли ситуація трохи стабілізувалась і наші воїни відкинули ворога, я вперше змогла вдихнути запах свіжого повітря. Ми з сім’єю вирушили до Карпат, щоб певний час перечекати. Дорогою дізналася багато нового про Вінницю, Тернопіль, Львів. Нарешті ми дісталися Закарпаття, селища Андріївка. Довго не було зв’язку, але поруч була неймовірна річка Стара, тихий ліс і багато снігу. Це місце дало мені спокій і внутрішню тишу.

Я щиро полюбила це село, людей, природу. Пізніше ми рік прожили у Львові. Там почалося нове життя.

Отже, промайнуло вже два роки повномасштабної війни. Було і хороше, і болюче. Але Україна — незламна країна справжніх козаків. Ми вистояли, протистояли другій армії світу, і показали усьому світові, хто ми є.

Я щиро пишаюсь, що я українка, що належу до цієї прекрасної нації. Пишаюсь нашими захисниками, волонтерами, усіма, хто працює задля України. Ми — одна родина. Ми вистоїмо. І переможемо.

Слава Україні! Героям слава!