До 24 лютого 2022 року ми були простою щасливою сім’єю: я, чоловік та двоє доньок. На початок повномасштабної війни молодшій, Софії, було лише 8 років. Війна змусила нас усіх швидко подорослішати - мій чоловік та зять одразу стали на захист України. Майже півтора року ми жили надією та короткими дзвінками з фронту. Софія пережила досвід життя під обстрілами, але найбільше випробування було попереду.

Найстрашніший день для нашої родини - 22 липня 2023 року. Це день, коли ми дізналися про смерть нашого тата на фронті. Ця звістка назавжди змінила наше життя, розділивши його на "до" та "після". Софії на той момент щойно виповнилося 9 років. Дитина пройшла через важке потрясіння від втрати рідної людини та процес прощання, що досі сильно впливає на її емоційний стан. Саме ця страшна втрата стала поштовхом до її захоплення футболом. Тато дуже любив цей спорт, і після його загибелі Софія почала займатися ним серйозно. Вона ніби підхопила естафету з його рук.

Сьогодні футбол для неї - це все. Вона живе тренуваннями, кожним моментом на полі. Кожен свій успіх, кожне досягнення і кожен забитий гол Софія присвячує татові. Вона грає так, ніби він завжди поруч і дивиться на неї з трибун. Також вона любить фотографувати та знімати відео. Зараз доньці 12 років. Вона дуже сильна дівчинка, але їй потрібен відпочинок і підтримка тих, хто зрозуміє її без слів. Ми дуже сподіваємося на цей табір, щоб Софія могла знайти нових друзів, відновити сили та відчути, що вона не одна у своєму болю.