З перших днів війни мій чоловік прийняв рішення піти добровольцем на захист України. Нас із дітьми він відправив у більш безпечне місце - до міста Луцьк, щоб ми могли продовжувати навчання і хоча б трохи відчувати спокій, без постійного страху та звуків вибухів. З того часу ми бачимося з чоловіком і татом дуже рідко - лише під час його коротких відпусток або у складні моменти. Кожна зустріч для нас дуже цінна, але водночас завжди непроста емоційно, бо ми постійно живемо в напрузі. Життя навчило нас бути сильнішими, підтримувати одне одного на відстані та цінувати кожну хвилину разом.

Найстрашніший день війни для нашої родини - це не один день. Це низка дат, які назавжди закарбувалися в пам’яті й серці. Це 24 лютого 2022 року, коли війна увірвалася в наше життя і розділила його на «до» і «після». Це 28 лютого, коли наш тато прийняв рішення піти на фронт - страшно було від усвідомлення, що відтепер усе буде інакше. Це 2024 рік, коли він отримав свою першу бойову травму і довго не виходив на зв'язок. День, коли серце стислося від болю, невідомості й безсилля. І це грудень 2025 року - друга травма, новий удар і чергове випробування. Наш найстрашніший день - це не одна дата. Це кожен день очікування, кожен дзвінок, кожна тиша в слухавці, яка травмує дітей найсильніше.

Цей хронічний стрес та страх за життя батька сильно тиснуть на доньку, тому зараз їй життєво необхідно змінити обстановку і відпочити. Мілана намагається відволікатися від важких думок через свої захоплення: вона любить танці, відвідування спортзалу та малювання. Також її дуже захоплює зйомка та монтаж відео. Творчість і рух допомагають їй справлятися з постійною тривогою, але можливість побути в безпеці серед однолітків - це те, що дасть їй сили йти далі та повернути віру в майбутнє.