Курило Тетяна,

викладачка Молодіжненського ліцею Великодолинської селищної ради Одеського району Одеської області

Моя Україна майбутнього

Я знаю, чого я не робитиму. Коли скінчиться війна. Не буду жахатися від однієї тільки думки про те. Що ще когось привезуть ховати. Когось з наших колишніх учнів. Вперше це був Денис. Хороший, щирий хлопець. Зірок, як кажуть, не хапав з неба, але був добрим і ввічливим. Коли хтось з учнів себе погано поводив, співчував вчителям. Так і говорив: «Я вам співчуваю». Якось на початку уроку відмічала відсутніх. Дениса не було. Один з учнів сказав: «Федішина немає. Федішин помер». В класі хі-хі-хі. Пожартував Дмитро так пожартував.

- Діти, не жартуйте так. Це не смішно.

Це було сім років тому. А потім справді Денис загинув.

На поховання прийшли учні, вчителі, односельці. Родичі. Матір потемніла від горя. Сестри в чорних жалобних хустках. До чого їм отой живий коридор з односельців з квітами, коли хлопця вже не повернеш?

А міг би жити й жити. Після поранення підлікувався, не додому поїхав, а в свою частину. Навіть не попрощалися, як слід, не побачили востаннє. Двадцять три роки… Потім ще одного колишнього нашого учня привезли. Потім ще…

Коли настане мир, не болітиме серце, не боятиметься, що загине ще хтось. Хлопці так швидко ростуть. Увесь минулий навчальний рік вчилися дистанційно. Працювала з дітьми, ніколи їх до цього не бачила вживу, лише на моніторі в малесенькому віконці. Їду в місто маршруткою.

- Ви наша вчителька! Я – Лєпьошкін, а це – Петров.

Так відбулося знайомство з учнями. У мене з ними один урок на тиждень, українознавство. Гарний предмет, цікавий, все про Україну. Мистецтво, історія, обряди, звичаї, визначні місця, культура, туризм. Я на уроках вмикала дітям пісню, і ми разом співали. Одну дуже часто, бо всім подобалася дуже. «Мамина калина». Співачка – гарна білявка в українському національному вбранні Оля Монастирська. Сама і авторка музики та слів, і виконавиця.

Дай вам Боже щастя і радісних днів,

Щоби струмок у вашім серці ще довго бринів…

У вересні вже вийшли на навчання до школи. Діти радіють. Вчителі також. Скучили за живим спілкуванням. У школі нашій є давня традиція: після закінчення дев’ятого класу учні їдуть в Крим або Карпати. Ніякого випускного вечора, тільки подорож.

Як буде мир, ми продовжимо цю прекрасну традицію. Подивитися усі визначні місця України. Я говорила на уроці: «Діти, сьогодні ми подорожуємо Україною».

- А сьогодні у нас віртуально подорож до «Алеї кохання».

Коли закінчиться війна, усі віртуальні подорожі стануть реальними. Життя чудове, тому що можна подорожувати. Наша вчителька географії говорить: «Хтось купує хутро й золото, а я ладна витрачати всі свої гроші на подорожі. Мені потрібно це для душі».

Так добре, що ми навчаємося вже в школі. Заважають, правда, тривоги, які останнім часом оголошуються дуже часто. Тоді ми швидко виходимо зі школи клас за класом. Тримаючи того, хто попереду, за плече. Йдемо у сховище. Відбій тривоги – повертаємося знову до школи, продовжуємо навчання.

Коли я вперше прийшла в цю школу працювати, у нашої директорки було шестимісячне маля. Їй приносили цю лялечку на годування. Мені здавалося, що в школі пахне грудним молоком.

- Ви не повірите, дівчата, - говорила я своїм подругам. – В школі пахне материнським молоком! Це так чудово.

Я не вмовляла, просто розказувала їм, яка у нас в селі гарна школа. Дві мої подруги звільнилися з міської школи і прийшли в сільську.

Те маля виросло, перетворилося на гарну дорослу дівчину. Директорка пішла на підвищення. Школа вже не школа, а ліцей. А мені ще й досі наче пахне молоком. Материнським.