Анатолію вдалося вивезти свою родину з окупованого міста лише на третій раз. Загалом вони прожили в окупації більше місяця - за цей час чимало настраждалися. 

До війни ми проживали і працювали в місті Дніпрорудне. Моя сім’я – це два сини, онуки.

Війна нас застала з самого ранку. Дуже було неприємно, коли дізнався, що почались бойові дії, не вірилось, що таке могло трапитися. Це нас сильно засмутило: ми не очікували, що таке може бути, не вірилось спочатку. А тоді вже побачили, що в місті люди почали запасатися продуктами, пальним. По телебаченню вже сказали, що все дійсно так.

Найскладнішим для мене було повірити в те, що таке могло трапитися. Ми – діти Радянського Союзу.

Ми не могли повірити, що сусід може на нас напасти. Але так трапилося: маємо те, що маємо на сьогоднішній день.

Як тільки 24-го лютого все почалося – ми одразу подумали, що потрібно виїжджати. А коли ми опинились під окупацією, навіть не було ніяких сумнівів. Рішення прийняли одразу – потрібно їхати. Так ми в квітні і виїхали. 

Зараз навіть важко пояснити, що відбувається на окупованій території. З харчами дуже тяжко було, і ціни дуже високі. З медикаментами також були проблеми: аптеки розпродали всі ліки, які були, і зачинилися. Гуманітарну допомогу привозили наші волонтери один раз, тому що по дорозі рашисти її перехоплювали і видавали за свою.

Коли ми ще були там, гроші їхні ще не вводили, всі користувалися своїми коштами, які були. У нас працювало одне відділення Приватбанку, але черги були по дві-три тисячі людей. Електроенергія була, газ - також. На той час, коли ми ще були там, все було, а зараз вже газу немає.

Про нашу евакуацію можна фільм зняти. Ми пробували виїхати три рази. За третім тільки вийшло. Спочатку ми доїхали до Василівки, і почалася артилерійська канонада. Нас було 14 машин.

Коли їхали, на нас танки наводили дула – ми тікали з машин.

Потім тиждень були у Василівці. Спробували проїхати ще раз - нам сказали, що дорога можлива тільки через Токмак, але це був дуже складний шлях, і ми повернулися. А на третій раз ми все ж таки поїхали на свій страх і ризик через Пришиб на Токмак. На блокпостах були такі моменти… Під’їжджаємо - до нас підходять і кажуть: "Давайте нам щось, бо ми вас не пустимо". Ось так було.

Ми їхали до родичів. Зараз поки живемо у знайомих.

Хотілось, щоб скоріше закінчилась війна, а коли це станеться – не знаємо. Дуже хочеться, щоб до Нового року, але можливо - трошки пізніше. Ми віримо в наші війська. Думаю, все буде добре.