«Під час обстрілу снаряд залетів у будинок, осколками вбило батька»

Війна забрала життя батька, навіть на його поховання Борис не встиг приїхати. Заради благополуччя дітей, які досі здригаються від гучних звуків, він залишив рідний дім, але все ще мріє повернутися на малу батьківщину.

Моє життя до війни було цілком звичайним і розміреним. У Єнакієвому, де я народився і виріс, ми з дружиною купили квартиру, зробили ремонт. Я ходив на підробітки, щоб заробити копійку. У 2006 році народився син, у 2012-му – донька. Жили, будували плани на майбутнє. Навіть не підозрювали, що може все зруйнуватися.

Воєнні дії заскочили мене у відпустці. Улітку 2014 року я виїхав до Харкова до знайомих. Завод наш припинив працювати, але якусь частину зарплати я отримував за простій. Виїхав заради дітей, боляче дивитися, як вони здригалися під час обстрілів. І зараз під час вибуху в кар’єрі мимоволі здригаються.

Їхали останньою електричкою спочатку до Іловайська, потім до Харкова. Пізніше весь рух закрився. Батьки залишилися в Єнакієвому, не захотіли виїжджати, тому що там приватний будинок і господарство. Важко зриватися з обжитого місця. Я навідувався до мами, доглядав за своєю трикімнатною квартирою. Восени ми переїхали до Кривого Рогу. Спочатку зупинилися у знайомих, а потім знайшли житло.

Частина війни пройшла через мене. Хотілося б забути снаряд, що впав у двір батьків. Досі в пам’яті розбитий будинок, плаче мама.

Тепер я знаю ціну побажання мирного неба над головою. Коли говорять ті, хто не пережив жахів війни, не розуміють, наскільки це важливо. Усе втрачає сенс, коли світ здригається від вибухів, і думаєш лише про те, як у цьому жаху вижити.

Після закінчення війни я б повернувся додому, у Єнакієвому все ж моя рідня, мама. А тут, хоч до мене ставляться добре, але я відчуваю себе не вдома. Тут у мене є почуття безпеки, але тривога ніколи не залишає мене.