Він добре пам’ятає перші танки і БТРи, які влітку 2014-го зупинилися біля рідного селища. Знає, що не можна ходити стежками, щоб не напоротися на міну, і може відрізнити залпи за звуком. За свої півстоліття Микола звик до розміреного життя, проте довелося рішуче змінити місце прописки.

До початку воєнних дій я із сім’єю жив у селищі, де народився й виріс. У нас було спокійне, розмірене життя, працювали, часто їздили в Донецьк, на футбол на «Донбас Арену», просто прогулятися. Це було красиве місто з просторими парками та проспектами, затишними кафе. Наше селище теж було облаштованим, люди працювали на підприємствах «Метінвесту», у кар’єрах або в сільському господарстві.

На початку червня заїхала воєнна техніка: БТРи, танки. Вони зупинилися в кількох кілометрах від Новотроїцького, де зараз проходить лінія розмежування, стоїть блокпост. Потім полетіли снаряди.

Ми обговорювали із сусідами, кому і що пошкодило під час обстрілів, але продовжували ходити на роботу. Працювали магазини й банкомати.

Люди почали масово виїжджати. Одразу виїхали сім’ї з дітьми, молодь. А пенсіонери навіть не ховалися під час обстрілів – звикли до прильотів. Уже за звуком снаряда знали, що летить і куди. Навіть діти знають, які бувають види снарядів. Пам’ятаю обстріли з «Градів», пам’ятаю два найсильніших обстріли мирних жителів у жовтні 2014 року і січні 2015-го.

На церковні свята та дні оголошення перемир’я обстріли посилювалися. А взагалі, наше селище було центром перельотів. Так що снаряди могли й не долетіти, і перелетіти, дивлячись яка сторона стріляла. А одного разу на міні підірвався комбайн під час збирання врожаю.

Не можна ходити на роботу стежками, усе заміновано, можуть вполювати снайпери. Такі випадки бували. Хотілося б забути все, що бачив і пережив.

Ми виїхали та все залишили, але це неважливо, головне – усі живі. Щастя – сім’я поруч, а найцінніше – людське життя.