Віталій працював на заводі в Алчевську й готувався стати батьком. Із завмиранням серця стежив за новинами з Майдану, а пізніше за звітами про обстріли. Коли дружина була при надії, довелося терміново відправляти її до рідного Запоріжжя, тому що зовсім близько було чути гул артилерійської канонади.

Мрію, щоб усе було, як до війни

Усе починалося з того, що дивилися по телевізору, як Майдан починався. Усі думали, що все пройде швидко. Потім, коли наблизилося до Слов’янська й інших міст, стало зрозуміло, що почнеться й у нас. Почалися грабування, машини почали обкрадати, квартири позаймали порожні. Здолало якесь незрозуміле відчуття страху, що почнуться воєнні дії, обстріли, як у інших містах.

У місті в нас особливо бойових дій не було. У мене дружина була вагітна, і за місяць до пологів снаряди почали вибухати ближче, стало страшно, і в серпні 2014 вона поїхала до Запоріжжя, звідки була родом. Я посадив її на автобус до Харкова, а сам сів у машину. Завантажив її максимально й поїхав через блокпости.

Бойових дій я не бачив, тільки наслідки: підірвана техніка, трупи, які перевозили КамАЗи.

Завод, на якому я працював, припинив платити гроші, а потім почало зупинятися виробництво – стало зрозуміло, що деякі речі вже не повернути. Тоді я теж переїхав до Запоріжжя. Спочатку жили із сім’єю в тещі, поки на роботу не влаштувався, потім на орендованій квартирі.

Про те, щоб повернутися в рідне місто, зараз навіть не думаю. Там досі проблеми з електроенергією та водою, останню дають за графіком. Зараз навіть батьки хочуть виїхати звідти.

Мрію, щоб усе було, як до війни.