Війна внесла у наше життя великі зміни. Довелось евакуйовувати дітей ще в березні 2023 року в більш безпечне місце. 

Наша сім'я втратила все, що було нажито великими зусиллями. 

Квартиру з ремонтом, роботу, всю рідню розкидало по світу. Батьки сиділи під обстрілами, тільки в серпні 2024 року мені вдалося і їх вивезти в більш безпечне місце. Постійно переживала за них. Вони не хотіли залишати свій будинок. Син дуже любить свого діда та бабусю, також постійно зранку читав новини про наше місто, дуже переживав за рідних, за те, щоб школа лишилися ціла, щоб було куди повернутися. Але, на жаль, наше місто майже знищено. Ми бомжі. Вчимося жити, орендуємо квартиру, працюю на двох роботах, грошей вистачає просто вижити.

24 лютого прокинулась від телефонного дзвінка, дзвонив мій батько, сказав що почалася війна. У мене почалася паніка, я збиралась на роботу, діти повинні йти в садочок та в школу. Я відвезла дітей до батьків, сама поїхала на роботу. На вулицях був хаос: черги на заправках, в магазинах, в банкоматах. І ти їдеш на роботу не розуміючи нічого. Приїхавши на роботу всі почали слідкувати за новинами. Молодший нічого не розумів, старший вже знав про АТО, наше місто було прифронтовим з 2014 року, тому дуже якось новиною для нього не було. 

З перших днів війни до нашого міста евакуйовували людей з Волновахи, ми допомагали речами першої необхідності, 

малий ділився своїми іграшками. Я пояснила, що люди залишилися без нічого. 

Наше місто підвергалось обстрілу, і старший син дуже був наляканий, потім боявся знаходиться сам в кімнаті, навіть в туалет в квартирі боявся ідти сам. Лягали спати вдягнені, щоб при обстрілах швидко дітей можна було віднести в сховище. Нерви здавали.

В березні 2022 року місцева влада оголосила евакуацію і було прийнято рішення рятувати дітей. Їхали в нікуди на Захід України. Це був самий страшний день для мене. Дорога була важкою. Думали поїхати за кордон, але були такі величезні черги, так ми попали в м. Червоноград Львівської області, де зараз і проживаємо.

У молодшої дитини вади розвитку. Стоїмо на обліку у дитячого невролога.

Старший син став дуже пасивний, не хоче вчитися, гризе нігті, буває гойдає ногою коли сидить. Набрав зайву вагу, заїдає, різко змінюється настрій. Я розмовляю з дітьми, молодшого воджу в дитячий інклюзивний центр. Старшого, прививаю до спорту. Щось він себе не може знайти. Ходив на бокс може місяці 4, на плавання також десь пів року, зараз ходить на футбол. Но дивлюсь, що надовго його не вистачить.

У старшої дитини залишився ведмедик з дому на пам'ять. Єдина річ, яка нагадує про домівку. Він з ним спить.