Війна кардинально змінила наше життя. Втрата роботи, місця навчання, переїзд з приватного будинку до гуртожитку, смерть близьких людей, зміна кола знайомих, пригнічення моєї дитини за незнання української мови (до 2022 року ми навчались у державній руськомовній школі біля нашого будинку. Я інвалід, тому вибрали найближчу школу, яка була).

В перший день війни ми не знали, що робити, була паніка та моя мати вигнала нас з дому, тому що не вірила, що почалась війна. Ми пішли до сусідки у підвал та просиділи там удвох (я та моя дитина) декілька тижнів без світла та їжі. 

Я не спала, бо чула як за стіною їдуть танки. Це були найстрашніші дні у моєму житті. 

Не виїзд, не обшуки, не тоді, коли ми під обстріл потрапили та сиділи з військовими в окопах. Найстрашнішим був той підвал.

Коли ми виїхали з окупації моя дитина почала пісятись. 

Ми звертались за допомогою до лікарні, але у нас все було добре з нирками. Порадили психолога. Допомогла Олена Лісова з фонду "Голоси дітей". Ми 3 місяці ходили до неї на індивідуальні консультації. Дитина стала свідком травматичних подій: ми два рази потрапили під обстріл. Перший раз – Давидів Брод, сіра зона, другий – блокпост при в'їзді в Миколаїв. Сиділи босі в окопі з військовими.

 В окупації стикнулись з гуманітарною катастрофою. Коли тільки виїхали, то скупили у Миколаєві ряд молочки  і не змогли з'їсти. 

В окупації по началу продавались лише прострочені йогурти. 

Але вони швидко закінчились.

Єдине, що залишилось від того мирного життя – плед з мого ліжка.