Наша сім'я залишилась без будинку, роботи, навчання, школи. Повертатись немає куди, наше село розбили російські терористи, зараз проживаємо у Запоріжжі, де послідній час кожен день літають ракети, шахеди. Хочеться, щоб дитина відпочила від цього всього, десь у тихому, спокійному місці.

Я була на роботі в цей час, коли оголосили про війну, відразу керівництво відпустило додому, було дуже страшно. На заправках було багато машин, в магазинах також була паніка, люди розкуповували все, що було на полицях. Не хотілося вірити, що в наш час може початися війна, потім почали захоплювати українські території, було дуже страшно, панічно, і ми з сім'єю вирішили виїхати в безпечне на той час місце. Дитина не розуміла, що таке може бути, не хотілося вірити. Думали, що це скоро закінчиться і не буде ніякої війни, поки ми не почали чути вибухи, це було дуже страшно та важко прийняти.

Найважче для нас було, коли ми виїхали з рідної домівки. Дуже багато людей було на дорогах, затори, багато дітей плакали, люди були в паніці. 

Ми взяли саме необхідне і поїхали світ за очі.

Звісно, ми стикнулись з гуманітарною катастрофою: 

у нас в селі не було світла, води, газу, в магазинах не було їжі.

На полицях було декілька консерв та солодка вода. Потім почали привозити хліб, черги були дуже великі.