Наша родина втратила дім, бізнес, пережила окупацію. Довелося лишати все і виїжджати з двома сумками через 21 блокпост ворога в чуже, невідоме місто та починати все з самого початку - шукати житло, роботу, школу, садочок дітям.

Ми мирно спали вдома. Прокинулися від вибухів. З вікна було видно, як щось горить на Антонівському мосту, чути було кулеметні черги. Цей ранок був страшним.

Я просто сказала дітям, що почалася війна і тому ми їдемо до бабусі з дідусем. Треба зібрати всі необхідні речі. Дитина зреагувала німим мовчанням.

Найстрашнішим днем був день виїзду з окупації. Я знала, що маю провезти дітей повз пекло, повз бій, повз ворожі снаряди, через блокпости ворога. Я не знала, чи будемо ми ще цього вечора живими.

Озброєні окупанти обшукували наш будинок, перевіряли шафи, телефони, навіть дітей. Нам було страшно. Поруч з нами гинули люди. Ми боялися вийти навіть на подвір’я, сиділи в сирому підвалі, у повній темряві. Населений пункт постійно обстрілювали. Як справляємося? Намагаємося забути. Досі боїмося грози.

Під час окупації в село, куди ми приїхали, не поставляли продукти, хліб, ліки. Це було виживання.