Наразі ми винаймаємо квартиру. Війна внесла свої корективи. Наш будинок пошкоджений від наслідків бойових дій. Наше село знаходиться на межі з Херсонщиною і було першою лінією оборони. Три тижні війни ми не виїздили, думали, що наше село не постраждає, адже воно знаходиться в степу і не чим не примітне, але як виявилося, ми помилялися.

12 березня почався обстріл села (до цього літало через нас або йшли колони біля села). Ввечері снаряд влучив у наше подвір’я, розніс господарські будівлі і хвилею пошкодив будинок. У момент прильоту ми всі були в будинку - я, троє дітей, мама, бабуся і дідусь.

На щастя, ми встигли вискочити в коридор і чудом залишилися живі. Діти були дуже налякані - менша дочка, коли відійшла від шоку, навіть імена забула - мене, бабусю, своїх друзів.

Переживши жахливу ніч, усе село палало, летіли різні види снарядів. Ми чудом наступного дня виїхали. Наші друзі, поки ми були в шоці, відправили нас за кордон, з дітьми займалися психологи. Також ми відвідуємо розвиваючі заняття, де працюють психологи. Але я бачу, що страхи не покидають дітей.

Після повернення в Україну ми проживали в Одесі, але потім повернулися до Миколаєва, щоб бути ближче додому. У селі роботи немає, школа зруйнована. Я знайшла нову роботу, бо одна виховую дітей. Старший син цього року вступає до університету. Хоча лінія фронту відійшла подалі від села, щодня чути вибухи.

Коли почалася війна, не було зрозуміло нічого. Я працювала в сільській раді, почали створювати штаб на місці, волонтерити, займати себе чимось. Діти не зрозуміли, що таке війна одразу - для них це було щось з телебачення. Можливо, ще впливало те, що я трималася і вдома був «штаб» для друзів і сусідів. Ми ввечері, коли літали ракети, грали настільні ігри і відволікали дітей розмовами, щоб вони відчували, що не одні. Вони не залишалися на самоті, світло, інтернет та ігри допомагали зайняти їх.

Найстрашніший день - 12 березня. Під обстрілами ми бігли з роботи (до цього розвозили гуманітарну допомогу), потім були жахи прильотів і палаюче село. Наступного дня 9 км траси з села здавалися вічністю, бо трасу прострілювали.

Дочка забула імена рідних і почала впадати в паніку. Старший син намагався тримати все в собі, середній весь час був поряд, йому потрібно було розуміння, що він не один, що мама поруч. Вони боялися, що мене засипало уламками.

З нами за кордон виїхала подруга, психолог, яка працювала з дітьми. Потім ми відвідували різні психологічні заняття. На щастя, гуманітарної катастрофи не було - магазини трохи працювали, знайомі передавали продукти.

Коли розбирали завали, знайшли частину від ракетниці. Якби вона трохи змістилася, або дах кладової був вищий, це було б пряме попадання в будинок. Відкопали її в завалах біля стіни, в кімнатах, де були ми з дітьми. Нам здалося, що все затихло і ми вийшли з підвалу - там було холодно, світла і опалення вже не було. Якби ми затрималися на декілька хвилин, нас закрило б у підвалі, бо камінням підперло двері.