Брайцара Діана, 9 клас, ліцей № 1 Тростянецької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Таран Анжеліка Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Російські вороги зруйнували моє життя...

23 лютого. Звичайний вечір. І все йшло так, як багато років. Я виконала уроки, перед сном, як завжди, мене поцілувала мама. Але всю ніч була якась тривога на душі, прокидалася декілька разів, заснула вже пізно. У половині п’ятої мене розбудила мама та сказала швидко одягати теплі речі. Я дуже злякалася, не розуміла взагалі нічого, що відбувається.

Але коли почула вибухи, мені стало ще страшніше, намагалася не плакати, щоб не засмучувати маму. Тато в цей час був на роботі, і зателефонував, щоб ми берегли себе та йшли в безпечне місце. Таким місцем виявився льох. Чотири часи чекання тягнулися, як вічність. Коли приїхав тато, було вирішено від’їжджати до бабусі. Наше селище Велика Писарівка опинилося з перших днів повномасштабної війни під обстрілами росіян. 

Шлях до бабусі був дуже складний, бо повсюди їздили російські танки світло-сірого кольору.

Було дуже лячно, я ніколи не бачила такого жахіття. Моєму молодшому братику на той час був один рік, він постійно плакав, коли було чутно вибухи. У бабусі теж нам прийшлося скрутно, тож батьки їздили в Богодухів і навіть Полтавську область, щоб привезти щось із продуктів. Особливо для всіх дорогим був цукор.

Через місяць, коли трішки все затихло, ми вирішили повернутися додому. Спали у льосі, в холоді, хоч була вже весна.

На нашій вулиці людей майже не було. В усіх хатах забиті вікна або приліплений скотч.

Наче це відбувалося у фільмі жахів. Але «прильоти» не припинилися, гатили нашу Писарівку майже щодня. Усі парки та ліси було заміновано. Навчання у школі весь час було дистанційне: то не було по декілька годин світла, то не «грузив» інтернет. Мріяла, як раніше ходити до школи, але в нас не було бомбосховища.

Узимку почалося справжнє пекло. Над хатами літали дрони, літаки і скидували бомби на житло.

Почали прилітати великі ракети , особливо біля школи. Повітряні тривоги були постійно, світло майже не вмикали. Мої друзі виїхали за кордон «зеленими коридорами», я залишилася сама. Було дуже тяжко робити уроки, голова наче розривалася. Тоді моя класна керівничка запропонувала поїздку до табору «Артек», у Львів. Батьки дуже хотіли, щоб я відпочила від вибухів та постійного страху. Два тижні пролетіли, як одна мить. Я побачила людей, таких веселих, життєрадісних, мовби повернулася у мирні часи, без тривог і вибухів. Красива природа була найкращим лікарем, але мені хотілося додому, до рідних.

У мене є хобі. Уже дев’ять років займаюся танцями. Але під постійними обстрілами танці проходили дистанційно, і це було найскладніше. Тоді наша хореограф домовилася з батьками, і ми почали заняття в підвалі. Там було дуже холодно навіть тоді, коли отаплювали приміщення. Займалися недовго, бо почалися «прильоти» вже в центрі селища, саме там, де завжди людно. Але найгірше сталося на мій день народження. Сімнадцятого березня прилетіло у школу і ще декілька великих будівель. Багато людей залишилися без житла. Школи більше не існувало. Це було так боляче, адже там залишилася частинка мого серця. Обстріли не припинялися. Коли ставало дуже гучно, ховалася з маленьким братиком на руках подалі від вікон. Після чергового «нальоту», у нас вибило всі вікна.

Зараз ми з батьками проживаємо в Тростянці. Є світло, є інтернет, Створені всі умови для навчання. У мене з’явилися нові друзі. Батьки знайшли роботу. Але тягне у мою Велику Писарівку, де раніше було шумно й весело. Люди жили щасливо, співали українських пісень. Ми з однолітками танцювали на великій сцені…

Усе зруйнували вороги: домівки, школу, але не зруйнували душу. Вірю, що повернуся на рідну батьківщину, вірю, що все відбудується, і будемо жити краще, ніж раніш. Війна загартувала нас, об’єднала незнайомих людей. Я ще поставлю концертну програму для односельців!