Бугрій Крістіна, 9-а клас, Лохвицька гімназія №1

Вчитель, що надихнув на написання — Коломієць Людмила Павлівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Ось уже майже 3 роки українці живуть іншим життям - життям війни, яке змінило кожного з нас...

Коли 24 лютого 2022 року я прокинулася від маминого плачу і почула тихеньке "війна почалася", не змогла сказати ні слова. У новинах я чула про конфлікти в інших країнах, але здавалось, що це відбувається десь в іншому світі і нас це не стосується.

І ось війна прийшла в мій дім. Пам'ять про цей день закарбується в головах українців похвилинно. Ніхто із нас не усвідомлював, що насправді відбувається, що на нас чекає. Зранку почали надходити повідомлення від рідних, що міста під ракетними обстрілами, росія вторглася в Україну.

Того ж дня до нас приїхали родичі з Києва з шестирічним сином, мама, якого народжувала доньку о 6.00 ( в цей час ракети летіли на Київ). 

Маленька Мія з мамою ще три дні перебувала в пологовому будинку, вірніше в підвалі.

Мій шлях цієї страшної    війни    почався з новин, в яких розповідали про жахливі події, які звірства несуть «асвабодітєлі», про те, як чоловіки, залишаючи свої домівки, йдуть захищати Україну . Мій тато - один з цих героїв. Він пішов на війну з початку вторгнення, саме тоді моє життя змінилося назавжди. Спочатку я навіть уявити не могла , як це жити без наших прогулянок, переглядів фільмів ввечері, татових обіймів і його підтримки. Всі ці моменти здавалися повсякденними, звичайними, сьогодні розумію - це скарб.

Щодня    чекаю на повідомлення чи дзвінок від тата, щоб бути впевненою, що з ним все добре. Його відвага і сила надихають мене вчитися та не падати духом.

Тепер я більше допомагаю мамі, ми стали підтримкою один для одного. Вірю, що мій батько повернеться живим і здоровим, з Перемогою . Сподіваюся, що матиму можливість міцно обіймати та говорити з ним щодня, як і було раніше.

Війна… Вона щодня несе смерть, горе, сльози, полон, окуповані і знищені    міста, зброю, яка    вбиває українців. Сьогодні наш навчальний день почався знову з повітряної тривоги, яка    тривала більше 14 годин, ненависть до росії у моєму серці з кожним днем тільки зростає, вона забрала    щасливе і радісне, безтурботне дитинство.

Уся країна зараз страждає, однак моє містечко продовжує жити та наближати нашу Перемогу. Учні та вчителі школи в’язали сітки для наших захисників. Я теж долучилася до цього: допомагала різати та зав’язувати стрічки, проводили акцію «Не квіти, а донат на ЗСУ», в якій учні збирали гроші на потреби нашої армії.

Мій шлях - це шлях втрат і болю, сили, мужності та переконань. Я зрозуміла, що справжня перемога лежить не лише на полі бою, вона починається в наших серцях, в нашій єдності. Хтось воює, хтось займається волонтерством, хтось просто стоїть поруч зі своїми близькими і підтримує їх.

Ця страшна війна навчила мене цінувати кожен прожитий день. Навіть коли все здається жахливим, я шукаю радість навіть у дрібницях: голосу або повідомлення від тата; часом, який проводжу зі своїми друзями. Війна вчить мене не залишатися осторонь, ставати дорослою, приймати правильні рішення, вірити у свої сили, відчувати, вчить жити.

Коли закінчиться війна, ми відбудуємо рідну країну, знову будемо спокійно жити, однак ніколи не забуду того, чого вона мене навчила. Війна змінила мене, зробила сильнішою і показала, що справжня цінність — це Життя, Мир і Любов до рідної землі.