Гавриш Ніколь, 9 клас, Тернівський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Билина Руслан Миколайович

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча.

Тисяча гривень — не так і багато, тисяча книг — досить багато, тисяча днів повномасштабної війни — безкінечне пекло. 

Це мав бути четвер, контрольна робота з математики, але це став день, коли померла дитина всередині мене. Лютий 24, один місяць до мого з батьком дня народження ми провели не за обговоренням подарунків, а за збиранням його речей. Мій батько був одним із тих, хто пішов захищати нашу країну з найпершого дня.

Перший день, перша година, перша ніч — як після довготривалої коми: усе стало розмитим у пам’яті. Пам’ятаю крик — це кричала сусідка, яка прибігла від сільського комітету по батька та й не лише по нього. Після такого тижня в селі залишились або немічні, або жінки. Цей період я називала «тато поза зоною», і якщо спочатку це було смішно, то потім стало гірко.

Коли розпочалася війна, мені було 12. Буквально через кілька місяців мені виповниться 15, і я можу заприсягтись, що ще жодної ночі не провела за спокійним сном. Найгірше — це не знати. Не знати, де він, чи ситий, чи взагалі живий. Війна вкрала у мене не тільки батька, але й половину життя. Мені здається, що спогади без війни — це ілюзія, яку я сама собі створила, щоб не зламатися.

Іноді я думаю про те, що смерть могла б стати для мене порятунком. Вона здається виходом із цього нескінченного болю й очікування. Я так стомилася від тиші, від пустоти, від невідомості.

Іноді мені здається, що єдиний спосіб знову бути з батьком — це перестати існувати тут, у світі, де його більше немає.

Бути підлітком під час війни — це коли ти достатньо дорослий для обговорення проблем, але занадто малий для реальної масштабної допомоги. Особливо я це відчула під час зборів для різних батальйонів: ще ніколи я не почувалася настільки безпомічною. Перший збір так і не знадобився — з батальйону нікого не залишилось. Моя можлива смерть мене не лякає, можливо, бо це один із найшвидших виходів зі становища. Ці думки переслідують мене вже більше року, і з кожним днем тягар усе росте, затягуючи в безодню спустошення. Я стомилася. Стомилася жити в постійному страху, що кожен телефонний дзвінок може принести найгірші новини. Стомилася від тривожних ночей, коли мрію побачити батька, хоча б у сні. Щодня, коли дивлюся в дзеркало, бачу втому не лише в своїх очах, але й у виразі обличчя — таку саму я бачила у свого батька в ті короткі моменти, коли він був удома.

Моя віддушина і водночас печаль — молодший брат. Йому лише шість, але він знає про війну набагато більше, ніж повинен у його роки, і чомусь я відчуваю в цьому провину. Я намагаюся не говорити з ним про наше становище, а просто дати йому звичайне життя, де війна — лише тема з історії про далеке минуле. Я — його старша сестра, і, мабуть, частково тепер для нього я є тим, ким був наш батько.

Він мріє стати, як він — військовим. Коли я це чую, у мене підкошуються ноги.

Щоразу, коли на терезах мого життя виграє смерть, мій брат своїм рішенням перетягує перемогу до себе, до життя. Я вважаю, що не допустити його рішення — мій обов’язок. І хоч він виросте без спогадів про мирне життя, я намагатимусь зробити його майбутнє без участі слухати вибухи.

Мої 1000 днів — це 1000 днів віри в свого батька, його побратимів та дні боротьби, в якій ми переможемо. Я не знаю, скільки ще часу мені відведено — день чи, може, цілий рік, але в одному я впевнена: я більше не та, ким була раніше. І, напевно, вже ніколи не стану. У моїй голові абсолютна тиша, бо залишилась лише вона та німа віра, яка здається голоснішою за всі постріли і вибухи, які ми чуємо щодня.