Староста сільської громади в окупації залишався в селі і продовжував виконувати свої обов’язки, не дивлячись на те, що окупанти його допитували і пограбували 

Я з 2015 року працював сільським головою. З 2020 року є старостою села Біляївки Новоолександрівської сільської громади. 

24 лютого вранці я пішов на роботу. Подзвонив сільському голові, бо потрібно було вирішити справу зі світлом. І він мені сказав, що війна почалася. Ми залишилися й організовували оборону з директором школи. Стежили, щоб ніхто нічого не розікрав. День минув у метушні. 

З 25-го почалася в нас робота. Люди несли, хто що міг. Виїжджали і передавали потрібне хлопцям із ЗСУ. А 19 березня до нас зайшли «ДНРівці». Уже була зайнята Любимівка, а ми - ще ні. Ми не думали, що до нас зайдуть. Усе-таки 16 кілометрів від траси…  Я якраз привіз із Нововоронцовки хліб і медикаменти, які замовляли. Покликали депутатів, директора школи, зайшли в сільську раду. Я сказав, що віджену машину. Вийшов і побачив, що біля школи стоїть ЗІЛ і «таблетка». А форма в солдатів - не наша. Я повернувся і сказав, що до нас, здається, приїхали орки, і щоб дівчата тікали. 

Ми з директором школи пішли дізнатися, що коїться. Спитали, хто старший. Вийшов один і сказав, що він командир взводу, що їм треба знайти старосту. Я відповів: «Навіщо мене шукати, якщо я тут?» Росіяни сказали, що їм потрібно розселити людей, що вони займуть школу. Якийсь час сиділи там, а потім поїхали, нічого не сказавши. Жили ми так до квітня. Мені дозволяли їздити по хліб у Нововоронцовку. Там була наша СБУ, і я їм сказав, скільки в рашистів зброї.

У квітні, 3 числа, до нас зайшли росіяни. ППО поїхало до мене під хату, і мені влучили в хату. 

Росіяни одразу вбили 34-річного хлопця, який нікому нічого не зробив, і навіть телефону в нього не було. Потім взялися за мене. Тримали дві години і допитували, коли в нас ЗСУ були. Я сказав, що прожив тут 61 рік і за цей час не бачив озброєних людей. 

Щоранку я обходив всіх жителів села. Одного разу обійшов, повернувся додому, а там вибиті двері і все в хаті перевернуто. «ДНРівці» забрали в мене форму й батькові медалі фронтові, ноутбук винесли. Одну машину розбили, а іншу забрали. Я до того не курив, а тут закурив. 

11 числа мені сказали попередити людей, щоб виїжджали, що можна їхати на Херсон, а там мене зустрінуть. Ми виїхали в Новоолександрівку, а потім через Давидів Брід вибралися у Кривий Ріг. 

Росіяни самі себе обстріляли 22 березня, і прийшли осетини, щоб перевірити телефони. А я 22-го вивозив дочку в Кривий Ріг. І коли їй зателефонували, вона відповіла, що телефон відбирають окупанти. І орки спитали: «Хіба ми окупанти?» А я відповів: «Ти ж у мене в Україні. Що ти тут робиш?» Та потім усе-таки нас пропустили.

 У селі залишилися люди, які не захотіли виїжджати. Деякі зараз працюють на росіян, розхвалюють, що вони хороші. Ми з цим будемо розбиратися після війни.