Я з Херсонської області. Бериславський район, село Хрещенівка. До війни було життя нормальне. Старалися, будувалися. А потім прийшли орки, вигнали нас, усе розікрали. Уже три місяці не можемо додзвонитись в село. 

Коли почалася війна, ми були шоковані, не знали, що робити і куди діватися. Переїхали до ближніх сіл 11 березня. Побули там півтора місяці, поїхали в райцентр, а 24 квітня вибралися сюди, в Кривий Ріг. 

Недоїдали. У нас навіть хліба не було. Привозили 60 хлібин, поки прийдеш – їх уже немає. Коржі пекли. Стріляли за трасою і вночі, і вдень. Ми ховалися по закутках.  До того, як виїхати в ближні села, сиділи у погребі з онуками і дітьми. Було дуже страшно.

Ми хотіли в Осокорівку їхати, але нас не пустили на ліву сторону, тільки в бік Берислава. Добре, що чужі люди дали поїсти і поспати, бо ми нічого не взяли, тільки сумочку з документами. Тоді нам сказали, що тут таке ж коїться, як і в нас, і ми вирішили тікати. 

Десь за тиждень через Давидів Брід виїхали в Дніпропетровську область. Нас через кожні сто метрів перестрівали орки і перевіряли документи, телефони, транспорт. Я, коли доїхала, не могла з машини встати, бо ноги заніміли.

Нас колона була велика. Коли глянула на повороті, то зрозуміла, що дуже багато машин їхало. А з нашої родини виїжджало семеро людей.  

Ми з чоловіком на пенсії. Здоров’я вже нема. А дочка працювала діловодом при старості в селі, де ми жили. Зараз вона не звільнена. Коли буде трудова, тоді піде на роботу, бо так ніхто не приймає. Невістка працює вчителькою. Син також недавно вийшов на роботу. 

В нашому селі зараз бойові дії, і ми не знаємо, що там робиться.