Я народилася в Маріуполі, а живу вже багато років у Запоріжжі. Працюю на комбінаті «Запоріжсталь». Жили собі спокійно. Я їздила до батьків у Маріуполь. Там мешкали ще мої сестри і багато знайомих. У нас все було добре. Діти підросли вже. Працювали. 

24 лютого 2022 року світ перевернувся. Доньок я відправила в Польщу. Коли ми їх проводжали, був величезний натовп. Погода була похмура, і все таке похмуре, як у фільмі жахів. Ми не розуміли, чи побачимо доньок ще колись. Заштовхали дівчат у вагон. Добре, що була одна полиця зверху, на якій вони спали. Потяг був переповнений, люди перелякані. Це було жахіття.

Я сама не могла виїхати, бо в мене на руках була мати-інвалід. Добре, що ми її перевезли в Запоріжжя і вона зі мною була. Спочатку ми не працювали, а потім стали трудитися у волонтерському фонді – збирали на нашому підприємстві гуманітарні пакети продуктові для людей від Фонду Ріната Ахметова. 

Зустрічали знайомих із Маріуполя. Дуже було важко морально. Ми ніби переживали разом із ними все, що там відбувалось. 

У березні постійно сиділи в бомбосховищах. Оскільки мама на візочку, то люди її туди перевозили, піднімали, опускали. Діти мої повернулися через три місяці. 

Звичайно, найбільше мене шокували події в місті мого дитинства – Маріуполі. Дуже боляче дивитися на рідну домівку, коли вона розбита, на рідні вулиці. Зараз ми вже трішки адаптувались, але спочатку це дуже болісно сприймалося. 

Я ніколи не думала, що люди згуртуються на початку війни. Коли бачиш ролики або чуєш розповіді про те, як люди одне одного підтримують, це зворушує до сліз. Коли доньки їхали в поїзді, туди заходили жінки і приносили їжу просто так. Вражає згуртованість нашого народу. 

Мрію, щоб війна закінчилася і всі люди повернулись додому. Звичайно, вже не буде так, як було, але будемо сподіватися, що повернуться і наші воїни, і люди, які виїхали. Хочеться, щоб усі зустрілись. І щоб ми поїхали на наше море.