Я трудився на комбінаті «Запоріжсталь» водієм перевантажувача. Дуже гарний там колектив. В перший день війни моторошно було, всередині все вирувало. Ми не знали, що робити і як. Були на роботі в той день, коли все почалося. Цю новину дізналися не з новин. Нам друзі телефонували і питали, як ми. Запоріжжя – це не кордон, не Київщина, але було дуже моторошно. Ми знали, що з Криму дуже багато росіян ішло. 

У багатьох був стан «завтра беру рюкзак і йду на війну». Дуже багато таких людей було і в нашому цеху, і на всьому заводі. 

Ці люди з самого початку пішли по військкоматах, у ТрО. Когось уже немає серед живих, а хтось став інвалідом. Загалом, усі хлопці тримаються. Буває, зідзвонюємося, розпитуємо, хто де. 

Жінка моя носить білий халат. За кордон ми не поїдемо. Дочка 9 березня пішла в військкомат. Вона молода ще, їй 19 років було. Добре, що військком її нікуди не відправив, посадив за комп’ютер, і вона до середини літа як волонтер у військкоматі допомагала. Зараз пішла вчитися на психолога, тому що всім потрібен буде психолог свого часу. Зараз дитина навчається і працює в санстанції. Жінка як вдягла білий халат – так і працює. Почули обстріл, одне око замружили – і далі пішли. Усім страшно, всі бояться, але робити щось потрібно, бо якщо ми всі заб’ємося в куточок, то все втратимо.