Все перевернулося з голови на ноги у той момент, коли почалася війна. Я втратила свій бізнес, усе, що будувала роками. Ми були змушені терміново переїхати до Одеси після того, як ракета впала просто під наш будинок. На щастя, вона не здетонувала, і лише завдяки Божому чуду ми залишилися живими. Зараз ми мешкаємо у двокімнатній квартирі вп’ятьох, і це дуже важко.

У той страшний день я була вдома з дітьми, а чоловік — у відрядженні в Одесі. Дзвінок, який він мені зробив, я не забуду ніколи. Я не могла повірити його словам, поки не відкрила новини й не побачила все на власні очі. Дитина сиділа поруч, теж дивилась новини, але, на відміну від мене, не розуміла, що відбувається. Потім почалися повітряні тривоги, біганина до укриття, постійна напруга.

Момент, коли я побачила уламки під нашим балконом, став переломним. Я усвідомила, що ми вижили лише завдяки диву. Ця думка довго не давала спокою.

В Одесі ми з дитиною ходили до психолога. Дитина дуже сумувала за домівкою, друзями й рідним татом, який залишився в Запоріжжі — ми з ним у розлученні. Я ж впала у глибоку депресію й вибралася з неї лише тоді, коли народила свою маленьку дитинку — це стало моєю точкою опори.

У Запоріжжі були страшні часи: у магазинах майже нічого не було, і я навіть пекла коржики на пательні, бо хліба не знайти. Коли ми приїхали до Одеси, тут ситуація була зовсім іншою — і дуже допомагали волонтери. Завдяки людям ми змогли хоч трохи оговтатися.

Катастрофи нам, на щастя, вдалося уникнути, але пережитий досвід хочеться забути як страшний сон, що, однак, досі відгукується болем у серці.