Добрий день. Вітаємо всіх небайдужих до того, що сьогодні відбувається на території України. Хочемо розповісти трохи про себе.

Ми — багатодітна сім’я з Луганської області, маємо троє дітей, найменшому зараз три рочки. Уже вдруге ми стали внутрішньо переміщеними особами: у 2014 році тікали від війни з міста Луганськ, а тепер — із Лисичанська. Міста й села Луганщини майже стерті з лиця землі, значна частина області перебуває в окупації, а наш будинок і квартира, де ми колись жили спокійним життям, були пошкоджені під час обстрілів.

Коли почалися щільні атаки, ми ще намагалися не вірити, що стане ще страшніше, але ситуація лише погіршувалася. Нам довелося жити в підвалі разом з іншими мешканцями будинку.

Старшим дітям ми сказали правду — приховувати вже не було сенсу, бо вони самі бачили, що відбувається. Найменшому було майже два роки, і його ми просто намагалися заспокоїти, бо гучні вибухи страшенно лякали дитину.

Найважчим днем був той, коли під щільними обстрілами ми мусили виїжджати з міста, тримаючи біля себе трьох дітей. Ми бачили поранених і загиблих сусідів, жили в холодному підвалі без елементарних речей. Під час цього періоду гостро відчувалася нестача їжі, води, ліків.

Спочатку волонтери намагалися допомагати, але коли обстріли посилилися, навіть вони не мали можливості дістатися до нас. Тоді нам доводилося ділити їжу на зовсім маленькі частки, щоб хоч на трохи вистачило.

Зараз наша сім’я проживає в Харкові, орендуємо житло і сплачуємо комунальні послуги. Але останнім часом у місті також дуже неспокійно, гучно та тривожно. Ми зверталися до психологів, бо всі — і дорослі, і діти — потребували підтримки фахівців після пережитого.

Попри все, ми тримаємося заради дітей і віримо в той день, коли зможемо знову жити без вибухів, страху й постійної тривоги.