Пащенко Наталія, вчитель
Комунальний заклад "Івашківський ліцей" Золочівської селищної ради Харківської області

"Війна. Моя історія"

Моя історія розпочалася 23.02.2022. Батьківські збори в 11 класі. Я – мама випускниці і заступник директора невеликого сільського ліцею, від якого до сусідньої росії не більше кілометра. Піднесений настрій у нас і дітей. Всі в очікуванні надважливої події – вручення свідоцтв про повну загальну середню освіту. Плани на місце та формат випускного, надія на успішну здачу ЗНО, очікування на навчання в омріяному виші… Хоча вже були обережні обмовки з боку батьків «Хоч би не війна…». Нам чомусь не вірилося, що люди, з якими буквально перемовлювалися через межу на городі, люди, з якими товаришували, переженилися, кумувалися, ходили один до одного на гостини, виявляться зовсім не людьми.

Потім був ранок 24-го. Ранок, який не забудемо і не пробачимо... Ранок, який поділив життя на до та після… Ранок, який ще триває… Поки що….

Потім був місяць нових звуків…. Звуки вибухів, розривів, плачу…. Звуки літаків, які летіли на Харків… Ці літаки ми чули трішки раніше, ніж харків’яни сирену. Телефонували родичам, щоб завчасно їх попередити і ті встигли спуститися до сховища. Для когось із них метро стало тимчасовим будинком. Хтось виїхав в інші області чи за кордон… Були такі, які подалися до росії. До неї було ближче і простіше виїхати….

У мене і доньки - була Польща. Ми витримали нові страшні звуки лише місяць. А ще був величезний страх, що в гості через кордон у будь-яку мить завітають ті, з ким раніше кумувалися і відпочивали. (Чоловік поставив біля дверей величезну довбню. На всякий випадок…. Дивлячись на це «знаряддя», холола душа)

Виїжджали з Полтави (боялися поїхати до Харкова) разом з доньчиною однокласницею та її мамою. На вокзалі зустріла знайому із Золочева, яка в один день втратила чоловіка і сина. І будинок. Вона їхала в Чехію. Разом були в одному купе. Спали по двоє на одній полиці. Бажаючих виїхати було занадто багато.

У Польщі жили в чудовій родині. Те, як нас зустріли і як нас вітали - окрема історія. Це були справжні друзі, наша друга родина. Але в Україні – чоловік, батьки, сестра, брат, знайомі, родичі…. В Україні – свій рідненький будинок. В Україні – омріяний донькою виш….. Та плани на майбутнє теж були разом з Україною.

Потім новина, що твій будинок постраждав від вибуху. Слава Богу, не постраждав чоловік, який в цей час був вдома. Почуття, що ти в безпеці, дорівнювало зраді найрідніших. А за зраду Данте відправляв у пекло, у його дев’яте - найстрашніше – коло.

Через три місяці – повернення в рідну країну. Але не до рідної домівки, яку не бачила поки що і до сьогодні. Мальовнича та неповторна Полтавщина…. Тут здавала донька мультипредметний тест. Зараз вивчає англійську, німецьку, а тепер вже і польську мову. Те, про що були мрії.

Потім – повернення ближче до домівки. На Харківщину. Врешті зустріч з батьками та сестрою. Здавалося, все починає ставати на свої місця.

А потім пряме попадання в будинок батьків. Вони були поряд. Живі. Для них – жахлива втрата, будинок побудований своїми руками і оснащений всім необхідним для спокійної старості. У ньому не залишилося навіть одягу.

Це те, що я не пробачу. Втрата домівки батьків ( їм по сімдесят років), домівки, де ми із сестрою робили перші кроки, будинок, куди всі родичі з’їжджалися на свята. Будинок -душа.

Але є страшніші втрати, які я не пробачу. Їх багато, на жаль. Але є особливо болісні втрати. Не пробачу смерть свого учня Волянюка Жені у Маріуполі, не пробачу смерть молодого хлопця, якого я не знаю, але він закрив собою мого похресника Дениса. І той залишився живий. Не пробачу смерть мого однокласника – військовослужбовця, з яким ми спілкувалися. Не пробачу жодної смерті, жодного скаліченого життя. Жодної сльози. Не пробачу…. Хоча Данте за таке почуття теж відправляв на кару. Але кого з українців злякає якесь міфічне пекло…