Пономаренко Світлана Володимирівна, учитель Миколаївської гімназії №52 Миколаївської міської ради

«Моя Україна майбутнього»

24 лютого 2022 року час зупинився для мене: я продовжую працювати дистанційно зі своїми учнями та ученицями, перевіряю щодня їхні роботи, навіть намагаюся жартувати, але….Подумки повертаюся у середу 23 лютого минулого року, коли почувалася щасливою людиною, коли життя моє було сповнене радісними та сумними моментами. А тепер серце наче скам’яніло, бо пережиті безсонні ночі від страшних вибухів чужих ракет та снарядів, бо досі неосмислене горе від утрати рідної людини назавжди залишили глибокий слід у душі. Не опускаються тільки руки тому, що є надія – скільки б не довелося чекати, але все одно жодна війна не триває вічно. Колись це жахіття «кане в Лету», дуже хочу, щоб це сталося разом з тією імперією зла, брехні і вселюдської ненависті. Мрію про те, що настане світанок Перемоги, що ніч, яка триває вже понад півтора року, закінчиться, і ми всі прокинемося у країні спокою, миру, де життя перемогло смерть, правда – неправду, милосердя – ненависть, сила духу – моральний занепад. Що в такий скрутний час може давати сили? З якого джерела я наберуся терпіння, витримки, здоров’я, віри у Перемогу? Певно, з дитячих очей, які дивляться на мене з того боку екрана ноутбука і мріють знову повернутися в школу, з щемливих історій про щоденний подвиг наших захисників та захисниць, завдяки яким моє рідне місто Миколаїв не в окупації. Розумію, що шлях до Перемоги і важкий, і тернистий, що потрібно бути сильною і надихати цією вірою усіх довкола: дітей, їхніх батьків, колег, рідних та знайомих. Не можна зараз нікому опускати рук, не можна впадати у відчай, бо вже багато пережито, багато пройдено, і дорога ця має вести тільки вперед.

Після війни треба відбудовувати нашу країну. Я мрію про те, що вона буде такою ж прекрасною, як й інші держави Європи: без корупції, без зруйнованих міст і сіл. Вірю, що так і буде. А для цього намагаюся переконати своїх учнів та учениць, що вони потрібні своїй країні – освічені і сильні духом.

Упевнена, що патріотизм – це просто гарне слово, а складова їхніх юних душ, бо вони тепер, на жаль, не з книжок і фільмів знають, що таке війна, і якою ціною ми здобуваємо свою Перемогу. У народі кажуть, що після найтемнішої ночі настане світанок. Так і для нашої України він обов’язково буде світлим і радісним: ми позбудемося цієї дикої орди назавжди і будемо витрачати сили і душевну енергію не на ненависть до ворогів, а на кропітку роботу, навчання, відбудову. Шкода, що тільки не зможемо повернути наших Героїв і Героїнь, які навіки пішли на небеса. Будемо боротися зараз і жити і заради них також, бо подвиг їхній не марний, а пам’ять про них буде вічною.

Слава Україні! Героям слава!