Чеховська Варвара, Хотінський ліцей Хотінської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Бородкіна Оксана Андріївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Звісно, війна триває вже набагато довше, але ці тисячу днів залишили слід у душі кожного. Війна.

Початок. Для мене цей період став переломним етапом, він перевернув мій світогляд і змусив переосмислити багато речей у житті. Та краще б я зрозуміла це набагато пізніше – і точно не через війну.

Ми відчули початок, як ніхто інший. Живемо біля кордону, всього за десять кілометрів, тому через наше селище нескінченними хвилями проходила техніка.

Той момент був як у тумані, але все по порядку. Середа. Вечір. Нічого особливого, звичайний день. Портфель у школу зібраний, одяг на стільці – все готово на завтра. Але тільки зараз розумію: щось було не так. Тривога, пригніченість – день був дивним, як перед бурею. І вона не забарилася.

Я прокинулася від незрозумілого гомону — вся сім’я метушилася, щось обговорювала. Я вийшла в коридор, і вони всі сиділи там, у темряві ранку. Мама тримала в руках телефон, з очима, сповненими надії, яка повільно згасала в ряді безжальних новин.

Я спитала: «Щось трапилось?». І у відповідь: «Війна… війна». Коротка, але така шокуюча відповідь. Я не могла в це повірити. Ще п’ятнадцять хвилин я сиділа в стані заціпеніння, намагаючись усвідомити, що це реальність. Однокласники мовчали. Незвична тиша. Зазвичай ми активно обговорювали все, що відбувалося, але того ранку була тільки тиша. Я наважилася написати кілька слів у групі: «Як ви?». І відповідь не змусила себе чекати – відео з вікна одного з наших учнів, через яке видно моторошні кадри: танки, військову техніку, що нескінченно йшла дорогою.

Наступні дні ми ще сподівалися на перемовини, сиділи біля телевізорів, чекали новин. Але тижні минали, і надія згасала. Домовитися було неможливо. Війна затягнулася, і ми змушені були пристосовуватися до нового життя.

Місяці тягнулися довго. Сірі дні змішувалися з ночами. Все втратило барви. Апатія, депресія, вигорання. Постійний стрес змінив нас. Але, як би це не звучало, ми звикли. Ми почали повертатися до життя, хоч і не в звичному форматі. Навчання перейшло в онлайн, і це трохи допомагало відволіктися.

Та попри все це, життя продовжується. Ми поїхали до Польщі до мого брата, де провели місяць, відпочили, відволіклися від щоденної тривоги. Це був ковток свіжого повітря.

Повернувшись додому, ми також їздили до родичів, а вони приїжджали до нас. Ми намагаємось знаходити маленькі моменти спокою та радості, аби знову відчути себе людьми.

Тепер ми просто живемо далі. Все ще не так, як було колись, але вже легше. Іноді я запитую себе: чи можна звикнути до війни? Чи може війна стати звичайним фоном для життя? Ми навчилися виживати, та чи зможемо знову навчитися жити по-справжньому? Чи знайдемо колись справжній спокій, коли страхи та біль залишаться в минулому?

Ось чому кожен з нас тут. Я тут. Ми тут. Ви тут. Всі тут. Ми всі – це Україна. Слава Україні!