Іванова Адріана, Голозубинецький ліцей Дунаєвецької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Іванова Оксана Олексіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я прокинулась з думкою, що вчора вивчила вірш, а сьогодні його розкажу. Та глянувши на годинник побачила, що це пʼята ранку. Не зрозумівши, чому розплющила очі не о сьомій сорок, як зазвичай, я попрямувала на кухню. Мама з татом вже не спали. В повітрі стояла напруга.

Я запитала: «Мам, а чому ви не спите?» На що вона відповіла: «Бо почалась війна...» В голові всі думки змішались, мені не вірилось, що це відбувалось насправді.

Коли нас тренували зібрано сходити в шкільний підвал, розказували про те, що має бути у тривожній валізці, вмикали сигнал повітряної тривоги, в ці моменти навіть на думку не спадало, як в одну хвилину все може стати не тренуванням, а реальністю.

В кухні було дуже добре чутно вибухи, які були схожі на грім. То голосніше, то тихіше. Мама слідкувала за новинами і розгублено метушилась біля плити. Я в недорозумінні всієї ситуації сіла за стіл. В голові було дуже багато запитань та жодної відповіді. Я сиділа та слухала вибухи, в моїй голові були такі питання: а як жити далі з війною? А як ми будемо ходити до школи? А що буде, якщо вони дійдуть і захоплять нашу область? Чому все так миттєво почалось? Багато питань, та немає відповідей.

Спочатку навчання не було взагалі. Згодом почалось дистанційне. Приходилось згадувати, як користуватись всіма платформами, якими користувались під час ковіду.

Пройшло літо, ми почали ходити до школи. Коли звучала тривога, йшли в підвал. Було іноді чути гупання. Достатньо часто літали винищувачі та вантажні літаки. Вдома ми йшли у погріб під час сирени. Сказати, що було страшно, це нічого не сказати. Хоча я і живу не на Сході, але перші декілька тижнів жахливо хвилювалась.

Кожен день проходив в очікуванні позитивних новин. Так хотілось почути, що весь жах закінчився…

Чого вартували фото розгромленої Бучі, знищеної «Мрії», розстріляних цивільних авто, в яких виднілись понівечені тіла цілих сімей. Я не уявляю, як було важко тим людям, які постійно знаходились під обстрілами, як було важко тим, хто втрачав своїх рідних, як було важко тим, хто втрачав свої домівки і майно. Як хотілось їм допомогти, але я розуміла, що не можу нічого вдіяти окрім волонтерської допомоги: ми з мамою випікали печиво, робили вареники, допомагали іншими продуктами, консервацією. Я знала, що хоч чимось змогла допомогти людям, які постраждали. Від цієї думки ставало тепліше на душі.

Вже пройшло 2,5 роки від початку повномасштабного вторгнення, вже начебто «звиклось» до постійних тривог, але в той же час при звучанні сирени стає не по собі. Я розумію, що шахіди чи ракети, через які ми змушені ховатись в укриття, несуть комусь страждання чи смерть.

Але я вірю, що наша країна вистоїть, переможе ворога, здобуде очікуваний мир! Як хочеться просто жити, радіти життю та спокійно лягати спати! Все буде Україна!