Ганжа Марина, 11 клас, Лисичанський ліцей №6

Вчитель, що надихнув на написання есе - Базарова Олександра Вадимівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна  - це завжди жах і втрати, це момент, коли твоє дитинство перетворюється вже в доросле життя. Ти нічого не бачиш крім руйнувань, смертей, хвилювань за себе та своїх рідних які далеко. Моє дитинство закінчилося ще в 2014 році. Коли  почались обстріли, я навіть і не думала, що такий прекрасний день,  коли світило сонечко, співали пташки, може обернутися для мене жахом.

Ми ховалися і не знали що робити, що буде з нами далі? Через місяць це скінчилося.

До 2022 року я вважала що я не повернусь в цей жах, але все було набагато гірше. Я прокинулася зранку збиратися до школи,  сіла снідати і в той момент почула перший постріл…Моє життя провалилося в пітьму від того, що я… я   повернулася в той стан страху. Пішла в кімнату, увімкнула телевізор і  почула те, що я не хотіла чути. Усюди казали про вторгнення нелюдів до нашої країни. Тоді весь мій світ зруйнувався, у мене почали з’являтися сльози на очах, бо я не хотіла цього! Всі дні далі були для мене як сон. Були такі моменти, які я і зараз не можу прийняти. Їжа закінчувалася, треба було йти до міста. Ми збиралися, все було добре. Ходили купувати продукти, обстрілів ще сильних не було. Взагалі, вони були тільки в обід і вночі, а тут ми поверталися додому і нізвідки летить безпілотник, потім ми зрозуміли, що не наш. Він потрапив туди, де ми були і  куди збиралися йти.

В той момент я думала лише про те, чому це все відбувається конкретно з нами? Що ми такого в цьому житті не так зробили? Чому саме моя область страждає найбільше від цього? А злякатися ми не встигли. Пізніше прийшло розуміння того, що ще одна мить – і нас би не стало!

В один з днів я поїхала з батьками до бабусі і по гуманітарну допомогу. Проте я і не знала, що це буде останній момент, коли  я її  побачу.  За всю війну наді мною багато літало ракет, і коли від однієї ракети відлетів осколок прямо в метрі біля мене, він був великий, - це було останньою краплею. Через місяць ми вирішили виїхати, адже я вже не могла це слухати, переживати всі ці події. Не знаю скільки пила пігулок, але знаю, що їх було багато.

Знаєте, кажуть Бог любить трійцю, тож і ми змогли виїхати тільки  з третього разу.

На даний момент в моєму житті поки що нічого не змінилося. Я досі живу уві сні, тільки через те, що деяких моїх близьких немає, записувалася на багато гуртків, щоб не думати про це. Намагаюся відволікати себе у будь-який спосіб, лише б думками не повертатися додому. Бо постійно думаю, що через кляту війну не можу побачити рідних, близьких, а бачу лише руйнування і смерті, як і усі українці.

Навіть зараз, коли це пишу, не до кінця розумію - це моя історія. Я до сих пір думаю, що це сон. А може мене ще в 2022 році вбили, і моя душа ще живе в цьому.

Але це дурниці, таке не може бути. Проте, навіть коли ми виїхали -  цей жах не закінчується. Тут так само літають ракети та безпілотники. Навіть я мала нервовий зрив, коли воно пролітає близько. Мені здалося, що це мій останній день, останній момент мого життя, а так не хочеться помирати… Я дуже сильно сподіваюся, що цей жах скінчиться. Щоб усі українці видохнули, не боялися, що вони лягають спати і можуть не прокинутися. Не прокидалися посеред ночі перевірити додаток тривоги. Не бігали в укриття, по дорозі молячись усім Богам, щоб добігти до нього. А в декого і того немає. Хочеться спокою і тиші. Сподіваюся, що скоро це завершиться і настануть мирні часи!