Нечипоренко Олександр, 11 клас, Ліцей № 173 м.Києва

Вчитель, що надихнув на написання есе - Болдиревська Галина Олегівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Число тисяча. Багато це чи мало? Тисяча секунд - це неповних 17 хвилин, тисяча грам - це вже кілограм, тисяча років - це історія цивілізації. Тисяча днів - це майже три роки. За цей період можна зробити безліч корисних справ для себе, для країни, для людства. Саме такими думками було наповнено моє життя до 24 лютого 2022 року, коли всі українці прокинулися від вибухів, сирен та новин про початок війни. Ця війна торкнулася кожного і долі мільйонів українців були змінені назавжди. Так само, як й інші, я прокинувся від вибухів неподалік власного будинку.

Мати хаотично бігала по хаті і постійно комусь дзвонила. На моє питання «що трапилось?», вона тремтячим голосом відповіла «почалась війна».

Забувши про всі попередні турботи власного життя в моїй голові, незабаром, виникло питання «що буде далі?». Розвиток подій, тривожна інформація, вибухи не залишали часу для роздумів. Було вирішено піти до найближчого укриття, яке знаходилося в моїй школі. Разом із матір’ю та братом ми розподілили обов’язки щодо речей, які вирішили взяти із собою виходячи із дому. Мати взяла гроші та документи. Братові слід було потурбуватися про їжу. Мені ж слід було піклуватися про одяг, адже це був лютий. Укриття було старе й занедбане, але вщент заповнене людьми. Серед людей ми знайшли місце, де можна було б розташуватись на невизначений час.

Основними проблемами, із якими всі зіштовхнулися був холод, дефіцит електроенергії у сховищі та відсутність мобільного зв’язку.

Однак, коли нам вдавалося під’єднатися до мережі ми з безмежною радістю та сльозами на очах читали про те, як наші воїни відбивали ворожі атаки. Постійно перебуваючи у сховищі ми почали більше цінувати свіже повітря та відкритий простір. Для мене було неабиякою радістю хоч раз на два дні виходити на вулицю. Коли ми виходили до магазину, щоб купити щось поїсти, для мене було дуже тривожним бачити напівпорожні полиці.

Сумарно у сховищі ми провели 20-30 днів, після чого батько відвіз нас до Черкаської області, до дідуся із бабусею.

У селі я відчував себе набагато спокійніше, аніж в Києві. Проте, були ми там не довго, всього лише 4-5 днів. З часом, сім’я вирішила, що нам слід виїхати за кордон. Таким чином ми виїхали до Словаччини. Ми опинилися у містечку Банська Штявниця. Нам було надано все необхідне: одяг, їжа, житло та інша гуманітарна допомога. Місцеве населення ставилося до українців із співчуттям. Я був приємно здивований, коли побачив, що на головній будівлі мерії був український прапор, а в оголошеннях місцевих католицьких костьолах часто можна було побачити об’яву про спільну молитву за Україну та український народ.

Однією із найбільших втіх для мене став випадок у словацькій школі, коли до мене за парту підсів хлопець, на ім’я Самко, і в процесі нашої бесіди почав розпитувати мене про «привида Києва».

Перебуваючи в Словаччині, ми постійно думали про Україну та стежили за новинами. Додому ми повернулись у вересні 2022 року. Перетин словацько-українського кордону був для мене хвилюючим моментом, адже паралельно з цим я їхав із найприємнішим відчуттям у житті, я повертався на Батьківщину! Мій 9-й клас проходив в режимі дистанційного навчання. Взимку 2023 року починаються масові обстріли української енергосистеми. Тільки тоді я почав усвідомлювати, що таке справжня відсутність світла, тепла та води. Навчатися доводилось при свічках та ліхтариках.

Період блекауту закарбувався в моїй пам'яті назавжди. Практично в такому ж режимі пройшов 10-й клас, проходить і 11-й. На жаль, наше дорослішання відбувається на фоні жорсткого воєнного протистояння.

В ці дні, коли ми перетинаємо умовний тисячоденний рубіж війни, вважаю необхідним зазначити, що в цей складний для країни проміжок часу, мене дуже вразили міцність нації, єдність та згуртованість українського народу. Слава ЗСУ! Слава Україні!