Ми проживали в Донецькій області з чоловіком і двома дітьми. Чоловік на пенсії - працював на шахті у Вугледарі. Ми виїхали на початку повномасштабного вторгнення. Зараз живемо на території Дніпропетровської області. 

Я запам’ятала, коли між нашими хатами пролітали російські вертольоти на Добропілля. Ми почули вибухи, а тоді нам зателефонували свати і сказали, що їх вулицю розбомбило. А ще перед цим зателефонували діти з Харкова і сказали, що їх бомблять. 

Ми під Вугледаром проживали в Катеринівці. Поставили на терези життя своїх дітей і майно, тому і виїхали. У нас була машина, сіли і поїхали. З нами ще свекор старенький. Йому вже 87 років. Йому, звісно, не хотілося виїжджати, але погодився. Бо сама він себе не може утримувати. Ми приїхали на Дніпропетровщину - і нам почали допомагати. Дитина моя навчається. Ми тут поселилися.

Тяжко, звісно, але стараємося триматися - бо є для кого. Коли війна закінчиться, ми повинні морально підтримувати своїх дітей.

Головне - щоб скінчилася війна, а далі буде все добре. Головне, щоб всі були живі.