Я з Бахмута, мені 49 років. Життя до війни було нормальне, а зараз вже його немає. Дому у нас немає, і взагалі - нічого немає.

В перший день Бахмут не обстрілювали. Не було нічого такого. Це вже потім почалося, пізніше. Ми сподівалися, що все буде добре, але наші сподівання не виправдалися. 

З гуманітарною допомогою було добре. Була допомога, просто їсти не хотілося. Всі схудлі, психологічно було тяжко, чекали. Трималися. Але не вдалося пересидіти.

Хто не бачив, не зрозуміє, коли йому розповідають, що десь кудись прилітало. Кажуть: «Тримайтеся»! А коли воно прилітає перед очима, а ти сидиш на дивані з собакою, і сусідні дома рушиться, і твій - це не можливо описати.

Ще місто було відкрите, і ми з волонтерами виїхали: я, мама, собака кіт. Так і виїхали. Доїхали до Краматорська, а зараз ми в Харкові. 

У мене дочка в Харкові проживала, і навіть сама думка про те, що ми зустрінемося і будемо разом, мене зігрівала. Дякую Господу, що ми всі вижили. Волонтери - це герої. Якби не волонтери, то незрозуміло, як би люди виживали. Тільки дякуючи волонтерам, люди виїжджали з того пекла, що там відбувався.

На даний час я не можу сказати, що буде далі. Ми можемо тільки вірити і надіятися на краще життя, а як буде, невідомо нікому.