Ми мешкали в місті Бахмуті. Мені подзвонив син і сказав, що обстрілюють Харків дуже сильно, а потім ми почали про все дізнаватися з новин. Магазини в місті намагалися працювати до останнього. З аптеками було складніше, бо поставок ставало все менше.

Ми жили в одному будинку з мамою та свекрухою. Поряд прилетіло дві ракети, у нас повилітали вікна. Ми ще трохи там побули і вирішили тікати. 22 квітня всі разом виїхали в Дніпро. Думали, що на місяць, та вже два роки тут. Мій чоловік був військовим, він загинув.

20 вересня в наш будинок прилетіло дві ракети. Це перший будинок, який у Бахмуті був зруйнований повністю.

Це просто жах, що росіяни вторглися в суверенну державу. Ми спокійно жили, нікого не чіпали. У нас у всіх були квартири, було житло, робота і нормальне життя. І в одну мить ми залишилися без нічого. Шокувало те, що померло стільки мирних людей та наших військових – через те, що хтось вирішив погратися у війну. 

Раніше нам чогось не вистачаєло а тепер ми зрозуміли, що в нас було все. Зараз ми живемо втрьох в орендованій кватирі. Виплати як ВПО отримує тільки моя мама. Свекрусі 76, а мамі 87 років, і це люди, які на старості літ залишилися в мінусі. Чоловік мій похований на Краснопільському кладовищі в Дніпрі. У Бахмут ми вже не повернемося. Нам навіть компенсація не призначена за зруйноване житло, тому що територія окупована. Бахмуту немає зовсім, то про яку комісію, яка повинна обстежувати будинки, може йти мова? Як далі жити – незрозуміло. І ми такі - не одні. 

Мрію, щоб русня пішла з нашої землі, щоб не вмирали люди і все щоб закінчилось нашою перемогою.