Дацька Людмила, вчитель, Берестівська гімназія Володимирецької селищної ради

«1000 днів війни. Мій шлях»

Для написання есе мене надихнула історія одного чоловіка з Одеси, Сергія Гайдаржи.  Вночі 2 березня життя Сергія та його  доньки змінилось назавжди. Тоді російський дрон влучив по їхньому будинку, і він втратив дружину та чотиримісячного сина.

1000 днів війни... Три роки болю, страху, втрат і невизначеності.

Війна розділила не лише міста, села і кордони, але й сім'ї, життя, долі. Вона проникла в кожний куточок нашої країни, не оминувши і мого рідного міста — Одеси.

Моя історія почалася звичайним вечором, коли наша сім’я — я, моя дружина та наші двоє діток — укладалися спати. Це був той затишок, який тільки можна відчути в колі рідних.

Важко було уявити, що ці прості моменти можуть бути останніми.

Однієї ночі, у повній темряві, місто сколихнув потужний вибух. Я прокинувся від незрозумілого відчуття тривоги, а наступної миті зрозумів, що в нашу квартиру влучила ракета. Відчуття часу зникло. Усе відбулося так швидко, але водночас кожна мить ніби розтягнулася в безкінечність. Моя дружина і наш маленький син спали разом у кімнаті поруч — я почув їхній останній подих, відчув, як вони залишили цей світ.

Вони не прокинулися від вибуху, не побачили того жахіття, яке випало на нашу долю. Я залишився з донькою, намагаючись захистити її своїм тілом від уламків, що розліталися в повітрі.

Ця ніч змінила все. Порожнеча, яка прийшла разом із втратою, була нестерпною. Біль переповнював мене щомиті, а серце розривалося від жалю. Але я розумів, що маю залишатися сильним для своєї донечки.

Моя дружина завжди була нашою опорою, а тепер її не стало.

У глибокій печалі та розпачі я шукав відповіді на питання, чому це сталося з нами. Тільки одна думка приходила до мене в ті моменти: це воля Господа, і, можливо, мені належить знайти в цьому сенс.

Поступово, як день змінює ніч, приходило розуміння, що війна вимагає від кожного з нас прийняти її тягар по-своєму. Моя ж місія тепер — допомагати тим, хто втратив усе. Я почав підтримувати сім’ї, які, як і ми, постраждали від війни.

Я бачив, як люди стикаються з такою самою втратою і горем, які знав сам, і намагався ділитися своїм досвідом та силою, що дозволила мені пережити це.

Ці 1000 днів війни принесли багато болю, але й багато розуміння. Я зрозумів, що любов і підтримка — це ті рятівні сили, які можуть повернути життя навіть після найглибших втрат. Замість того, щоб замикатися в своєму горі, я навчився направляти свій біль у допомогу іншим.

Я навчився любити життя заново, хоч воно вже ніколи не буде таким, як раніше.

Кожен день тепер наповнений сенсом. Я бачу в очах донечки ту ж любов і мужність, які завжди відчував від своєї дружини. Ми разом з іншими сім’ями продовжуємо йти цим шляхом, борючись за мир, сподіваючись на світле майбутнє і пам'ятаючи про всіх, кого забрала ця війна.

1000 днів війни стали моїм шляхом — шляхом від відчаю до надії, від горя до любові.