Гаврюк Дар'я, Науковий ліцей «Політ» при Обласному коледжі «Кременчуцька гуманітарно-технологічна академія імені А. С. Макаренка» Полтавської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Козловська Наталя Володимирівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Війна – це не лише битви на фронті. Це також тисячі днів особистих історій, боротьби з собою, страхів і надій. У ній кожен втратив щось важливе для себе.

Я пішла в перший клас, коли почалась війна. Зараз я у випускному одинадцятому класі, а війна все ще триває. Будучи дитиною, я не відчувала її наслідків, адже вони особисто мене не стосувались.

Проте із початком повномасштабної війни, уже в більш дорослому віці, я усвідомила, скільки жаху нам доведеться пережити.

За тиждень до 24 лютого 2022 року в новинах з’явилася інформація, що росія планує напад на Україну. На той момент мало хто цьому повірив. Я пам’ятаю, як ми з батьками дивились фільм, і татові зателефонували. Вони почали розмовляти щодо початку атаки. Після того, як тато завершив телефонну розмову, я спитала: «А що буде, якщо війна все ж таки почнеться?» На що мій батько відповів: «Майже кінець світу».

З початком війни у всіх була паніка, адже ніхто не знав, що буде навіть не завтра, а через годину.

Проте всі одночасно почали робити все можливе, щоб країна не зупинилася і економіка не впала. Наприклад, школи й інші навчальні заклади, замість того щоб повністю припинити навчання, перейшли на дистанційний формат.

Надзвичайно велика частина людей займається волонтерською діяльністю, допомагаючи всім, хто цього потребує: військовим, внутрішньо переміщеним особам.

Ще більша кількість українців і не тільки скидає гроші на донати. Пам’ятаю, як ми з мамою ходили після школи в магазин, щоб накупити продуктів і передати на фронт. Або як перебирали речі, щоб віддати тим, хто потребує їх більше.

Випробування, перед якими нам довелося і доводиться поставати, не ламають нас, а роблять сильнішими та стійкішими. Блекаути, внаслідок яких усі сиділи в ізоляції від зовнішнього світу. Взимку ми працювали та навчалися без світла, води й опалення. До того ж у магазинах була дуже обмежена кількість продуктів і величезні черги. У той час задовольнити базові людські потреби було надзвичайно складно, а іноді навіть неможливо.

Звичайній людині такий спосіб життя був би нестерпним, але в нашій крові — боротися, доки не поборемо. Тому ми продовжуємо розвиватися та доводити світу, що ми дійсно сильна та незалежна нація.

1000 днів війни стали для мене не просто часом випробувань, а періодом формування моєї особистості. Від дитячих років, коли війна була чимось далеким, до сьогоднішнього усвідомлення її жахливих реалій я бачила, як наша нація об’єднується, стає сильнішою і стійкішою. Попри втрати, страх і труднощі, ми не зламалися. Ми навчилися допомагати одне одному і боротися до кінця.

Наш шлях — це боротьба за свободу і майбутнє. І кожен із нас є частиною цієї історії.