Горденко Софія, 9 клас, в.с.п. «Науковий ліцей міжнародних відносин ІІ–ІІІ ступенів» Університету митної справи та фінансів, м. Дніпро

Вчитель, що надихнув на написання есе — Подворчан Алла Зеновіївна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Я прокинулася. Сьогодні 24 лютого 2022 року, скоро закінчується зима. Дивлюся на телефон: 8:47. Розумію, що проспала школу, але я навіть не могла уявити, що з цієї миті зміниться моє життя.

Через два тижні батьки прийняли серйозне рішення. Паніка, валізи, вокзал. Я не хотіла нікуди їхати, та на кону було найголовніше — безпека. Заходжу у обстріляний, частково відремонтований нашвидкуруч вагон потяга. 14 людей у купе. Складно повірити, але це так. Це була найтриваліша поїздка у моєму житті — довжиною у три доби.

Нова земля. Така чужа, незнайома, нерідна. Архітектура, культура, люди і навіть повітря — усе не те. І наче виник шанс почати життя спочатку. Повірити не можу, що інша країна має прийняти мене, а — її.

Минуло три місяці. Усе стає звичним-звичайнісіньким, що вже нічому не дивуєшся. Темні вулиці вечорами вже не лякають своєю темрявою, нові друзі перетворюються на добрих знайомих, потихеньку запам’ятовуються околиці міста. Не очікувала, що звикну до Румунії і не буду вже мати бажання тут надовго залишатися.

Сум, нудьга за Батьківщиною, розпач — усе це було на дитячому серці. З зелених смарагдових очей полилися кришталеві сльози. Мені боляче. Мені страшно. Чи я повернусь додому? Коли?

Дзвінок. Тато каже, що ми повертаємося. Невже? Нарешті! Я повертаюся! До рідних, до дорогих людей моїх повертаюсь! Чуєш, мамо?! Ніколи не подумала б, що буду рада цьому найбільше за все у своєму житті! І знову полилися сльози. Тепер вже — від радості. Та такої радості! Це зрозуміє тільки той, хто стояв зі мною пліч-о-пліч на кордоні, дивився в очі і розумів без слів.

Передчуття. Усе так само: валізи, все так само: вокзал. Дім. Тато. Мій тато! Ці обійми складно забути. Найміцніші і найщасливіші. Тепер усе буде добре. Так?

Повернулися. Чи могли ми залишитися? Так. Чи треба знову виїжджати? Ні. І взагалі, я вважаю, що це вибір кожного. Кожен хоче захистити себе, своїх рідних. Кожен боїться. Тут немає сенсу когось засуджувати. Усе і так зрозуміло.

Відчуття втрати. Відчуття, яке було у кожного з нас. Моя сім’я втратила дуже цінних людей. Тепер ми не зможемо їх вітати зі святами, не зможемо обійняти у тяжку мить, не почуємо. Лише дні пам’яті, коли ми їх втратили.

А дехто вже не зможе повернутися додому. Не тому, що не хоче чи не може, а просто — нікуди. Місце з дорогоцінними спогадами перетворилося на пил, на ніщо.

Доводиться будувати життя по цеглинці спочатку. Усе — спочатку. За ці три роки змінилися погляди та цінності. Ми, діти сьогодення, дуже швидко подорослішали, бо в нас вкрали дитинство. Нашу свободу, безпеку, безтурботне життя — взяли і відібрали, мов нелюди!

І коли я чую: «Я не маю відношення до цього!», то ті, хто це кажуть, брешуть самі собі. Кричать: «Тут немає майбутнього!», але ж ми самі вирішуємо, буде у нас майбутнє чи ні. Усе залежить від нас — і тільки від нас.

Нам випав шанс змінитися, змінити життя. Це наш час і можливість проявити себе саме зараз. То не мовчіть, допомагайте! Схаменіться і вставайте! Мотивуйте інших на добрі вчинки, на захист Батьківщини.

І зацвіте земля-ненька, і заплаче калина.